05.11.2018

КОНСТИТУЦІЙНИЙ ПРОЦЕС В УКРАЇНІ: політико-правові аспекти.

  Національна бібліотека України імені В. І. Вернадського

Національна юридична бібліотека

Служба інформаційно-аналітичного забезпечення органів державної влади (СІАЗ)

 

 

Конституційний процес

в україні: політико-правові аспекти

Бюлетень інформаційно-аналітичних матеріалів

Додаток до журналу «Україна: події, факти, коментарі»

 

№ 10 (54) 2018

(25 вересня – 25 жовтня)

 

 

 

Редакційна колегія:  

Л. Дубровіна, член-кореспондент НАН України, в.о. генерального директора НБУВ

(головний редактор);

 

В. Горовий, д-р іст. наук, професор, заступник генерального директора НБУВ

 (заступник головного редактора);

Н. Іванова, зав. аналітично-прогностичного відділу НЮБ;

Ю. Половинчак, заввідділу обслуговування інформаційними ресурсами НЮБ;

В. Бондаренко, ст. наук. співроб. НЮБ

 

Адреса редакції:

НБУВ, Голосіївський просп., 3, Київ, 03039, Україна

Передрук – тільки з дозволу редакції

 

© Національна бібліотека України імені
В. І. Вернадського, 2018


ЗМІСТ

 

АНАЛІТИЧНИЙ РАКУРС.. 4

І. Беззуб, мол. наук. співроб. НЮБ НБУВ.. 4

Новий Закон України «Про адвокатуру»: оцінки експертів. 4

НОВИНИ КОНСТИТУЦІЙНОГО ПРОЦЕСУ.. 15

КОНСТИТУЦІЙНІ АСПЕКТИ ФОРМУВАННЯ.. 17

ЗАКОНОДАВЧОЇ БАЗИ УКРАЇНИ.. 17

СУСПІЛЬНА ДУМКА.. 20

І. Юхновський, Українська правда: Десять зауваг реформаторам Конституції 20

С. Дацюк, Українська правда.Блоги: Суспільний договір в Україні 24

С. Дацюк, Українська правда.Блоги: Республіка без обмежень. 28

Б. Калюжна, Форпост: Чи потрібна Україні псевдореформа адвокатури. 35

С. Лямець, Українська правда.Блоги: Почему судебную реформу называют провальной и винят в этом Порошенко. 37

Л. Зубач, Українська правда: Що та коли треба змінювати в Основному Законі 43

Я. Зубченко, MediaSapiens: Присягаємо з Порошенком. Як Президент затьмарив Конституційний Суд  44

В. Фарапонов, REALIST.ONLINE: Куда заведет дорога к НАТО без права народного голоса. 47

ГО "Інститут Просвіти", 24 канал: Що ховають політики за бажанням змінювати Конституцію України  50

В. Билоус, KиевVласть: Проект “Децентрализация”: вялое руководство, имитация объединения и недостаточный результат. 54

С. Лёвочкин, Кореспондент.Блоги: Имитация децентрализации. 59

І. Жолобович, 24 канал: Децентралізація і корупція: як політики використовують реформу для власного збагачення. 63

О. Тупальська, AgroPolit.com: Віртуальні кордони об’єднаних громад. Без зміни законів децентралізація провалиться. 65

ПОЗИЦІЯ ВЛАДИ, ПОЛІТИЧНИХ ПАРТІЙ, 72

ГРОМАДСЬКИХ ОРГАНІЗАЦІЙ.. 72

ЕКСПЕРТНИЙ КОМЕНТАР.. 78

Р. Куйбіда, експерт з правових реформ, 78

Ю. Кириченко, експерт Центру політико-правових реформ.. 78

Антикорупційний суд: коли з’являться перші вироки. 78

М. Хавронюк, експерт Центру політико-правових реформ та Реанімаційного Пакету Реформ, 79

А. Марчук, експерт Центру політико-правових реформ та Реанімаційного Пакету Реформ   79

Кому і чим заважає відповідальність за незаконне збагачення. 79

О. Банчук, експерт Центру політико-правових реформ.. 82

Як не зруйнувати державу, захищаючи адвокатів. 82

КОНСТИТУЦІЙНІ ПРОЦЕСИ ЗАРУБІЖНИХ КРАЇН.. 87

Литва. 87

Македонія. 87

Румунія. 88

Молдова. 89

Намібія. 89

 

АНАЛІТИЧНИЙ РАКУРС

 

І. Беззуб, мол. наук. співроб. НЮБ НБУВ

 

Новий Закон України «Про адвокатуру»: оцінки експертів

 

Створення правової держави є одним із найактуальніших завдань, яке стоїть сьогодні перед Україною. Правова держава визнає права та свободи людини найвищою соціальною цінністю. Без ефективного функціонування незалежної та сильної адвокатури існування правової демократичної держави і громадянського суспільства неможливе.

В Україні правоохоронна система орієнтована на звинувачення. У 2016 р. суди винесли 86 тис. 744 вироки, з яких лише 314 були виправдальними. Якщо в Україні виправдовують лише 0,36 % людей, то у Сполучених Штатах Америки – 7 %, у Великій Британії – 20 %. Лише сильна і незалежна адвокатура спроможна обмежити надмірне втручання держави у сферу приватних інтересів особи.

Зміни до Конституції України у частині правосуддя від 2016 р. закріпили за адвокатурою нову роль: вона отримала унікальний для країн Європи статус «монополіста» у питанні представництва осіб у судах та захисту від кримінального обвинувачення.

Основним завданням адвокатури є надання професійної правничої допомоги. Реалізація зазначеного завдання можлива лише у тому випадку, якщо правнича допомога буде надана адвокатом, який матиме необхідний рівень професійної підготовки, широке коло професійних прав, буде дотримуватись правил професійної етики, законодавчих вимог доступу до професії та нестиме відповідальність за неналежне виконання свого професійного обов’язку.

Міжнародні стандарти адвокатської діяльності було закріплено у новітньому національному законодавстві в 2012 р. – профільному Законі України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність», розробленому за рекомендаціями Ради Європи і схваленому Венеціанською комісією. Однак одразу почалися наступи на права адвокатів, різко зросла кількість протиправних втручань та тиску на адвокатів із боку представників правоохоронних органів та суду (необґрунтовані кримінальні переслідування, незаконні «обшуки», порушення адвокатської таємниці, фізичне насильство, вбивства). У 2013–2017 рр. до Єдиного реєстру досудових розслідувань було внесено 1162 відомості про злочини щодо адвокатів.

За даними Комітету захисту прав адвокатів та гарантій адвокатської діяльності Національної асоціації адвокатів України, протягом 2016–2017 рр. проти адвокатів було відкрито 20 кримінальних проваджень, а за три квартали поточного року – вже 12 проваджень. Це порушує принцип імунітету адвоката від кримінальних, цивільних, адміністративних або інших переслідувань.

Тому в умовах порушень прав адвокатів із боку працівників правоохоронних органів, що набули системного характеру і викликають стурбованість європейських інституцій, виникла потреба у вдосконаленні положень законодавства у частині реального забезпечення гарантій адвокатської діяльності.

Крім того, удосконалення законодавства про адвокатуру сприятиме забезпеченню конституційного права громадян на якісну та доступну правничу допомогу, реалізації принципу змагальності у судовому процесі та посиленню професійних гарантій адвокатської діяльності у відповідності до європейських стандартів.

Саме на реалізацію цих завдань було розроблено проект Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» (№ 9055 від 6 вересня 2018 р.).

Законопроект, підготовлений у тісній взаємодії з експертами Ради Європи, представниками професійної юридичної та адвокатської спільноти, який був затверджений Радою з питань судової реформи та внесений до Верховної Ради України Президентом П. Порошенком.

Звіт експертів Ради Європи підтверджує відповідність положень законопроекту стандартам Ради Європи.

Метою законопроекту є приведення засад діяльності адвокатури у відповідність до кращих міжнародних стандартів, сприяння формуванню єдиної правничої професії та практичній реалізації в Україні принципу верховенства права, забезпечення ефективного захисту адвокатурою прав і свобод громадян.

Документом передбачається викласти Закон України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» у новій редакції, а також внести зміни до Кримінально- процесуального кодексу України та Кодексу України про адміністративні правопорушення.

За своєю структурою документ складається з десяти логічно пов’язаних між собою розділів, якими передбачаються: посилення професійних прав, додаткові гарантії і, головне, механізми їх реалізації; прозора система допуску до професії без корупційних ризиків; збалансована система дисциплінарної відповідальності, а не інструменти для боротьби з інакомисленням; адвокатське самоврядування – це коли адвокати самі керують собою, а не їх «самоуправляють»; спрощений допуск (без втрати контролю якості) до адвокатської професії і лояльний перехідний період; право представництва у суді з будь-яких категорій справ, права та гарантії адвоката після отримання свідоцтва; можливість впливати на правову політику через органи адвокатського самоврядування, у тому числі представництво адвокатури у Вищій раді правосуддя (ВРП) та Вищій кваліфікаційній комісії суддів України (ВККС); додаткові механізми для захисту прав і свобод громадян адвокатами; система контролю за якістю професійної правової допомоги через допуск до професії; реальна відповідальність адвоката за дотримання стандартів якості та адвокатської етики.

Коментуючи даний проект, заступник голови Адміністрації Президента та координатор Ради з питань судової реформи О. Філатов зазначив, що ухвалення цього законопроекту зміцнить адвокатуру, дасть можливість адвокатам ефективно використовувати свої права, гарантії діяльності та виконувати обов’язки на засадах дійсної, а не формальної рівності у судовому процесі.

Однак слід зазначити, що професійна спільнота по-різному відреагувала на зареєстрований законопроект.

Неприйнятність змісту та цілей президентської законодавчої ініціативи спричинили появу альтернативних законопроектів, поданих різними фракціями та позафракційними депутатами під реєстраційними номерами 9055-1 та 9055-2.

Так, альтернативний законопроект № 9055-1 «Про адвокатуру та адвокатську діяльність», ініціатором якого виступила депутатська група «Партія “Відродження”» на чолі з народним депутатом В. Писаренком, який був зареєстрований у Верховній Раді України 14 вересня 2018 р.

20 вересня 2018 р. зареєстровано та надано для ознайомлення законопроект № 9055-2, розроблений колективом народних обранців на чолі з народним депутатом С. Ківаловим.

На думку адвокатів, запропоновані цими законопроектами зміни передбачають законодавче посилення прав адвокатів і гарантій адвокатської діяльності та механізмів відповідальності за їхні порушення; враховують необхідність закріплення незалежності інституту адвокатури через інституційні гарантії адвокатського самоврядування та його фінансової самодостатності; вирішують питання доступу до професії з урахуванням конституційних змін про виключне право адвокатів на представництво в судах у відповідності до цілей підвищення фахового рівня адвокатів та задоволення потреб захисту прав та інтересів громадян у судах; уцілому сприяють розвитку інституту адвокатури у демократичній правовій державі, принципам верховенства права та доступності професійної правничої допомоги і, найголовніше, реалізації конституційних прав та свобод людини і громадянина в Україні.

Як зазначив заступник голови НААУ В. Гвоздій, альтернативні законопроекти відрізняються важливими речами – з них прибрано все те, що обмежує права людини і права захисника, прибрані всі негативні явища, які спрямовані на знищення інституційної міцності адвокатури.

Внесення народними депутатами альтернативних законопроектів є логічним кроком законодавців із метою проведення реальної реформи адвокатури у рівноправному діалозі з 40-тисячною професійною спільнотою. Про це йдеться у Резолюції Ради адвокатів України, прийнятій під час позачергового засідання 25 вересня 2018 р. РАУ як вищий орган адвокатського самоврядування підтримує дані законопроекти, як такі, що відображають позицію адвокатської спільноти, а саме пропозиції змін до профільного законодавства, що були обговорені на конференціях адвокатів регіонів, підтримані і затверджені З’їздами адвокатів України, що відбулися                2014 (позачерговий) та 2015 рр.

Рада адвокатів України вважає, що прийняття альтернативних проектів закону слугуватиме розвитку інституту адвокатури у демократичній правовій державі, сприятиме виконанню міжнародних зобов’язань України як члена Ради Європи та ООН, реалізації конституційних прав та свобод людини і громадянина, принципів верховенства права і доступності правової професійної допомоги.

Разом з тим, жоден із законопроектів, а ні президентський, а ні обидва альтернативні не є ідеальними і кожен із них містить не тільки відверто низькоякісні положення з огляду на юридичну та нормотворчу техніку, а й відверто шкідливі, навіть подекуди спекулятивні і корупціогенні норми.

Але сьогодні найбільшої критики з боку адвокатського співтовариства зазнає саме президентський законопроект № 9055.

Так, Рада адвокатів України (вищий орган адвокатського самоврядування) стурбована майбутнім адвокатури, адже мова йде про загрозу дисбалансування всієї правової системи нашої держави, існування якої є неможливим без ефективної, самоврядної та незалежної адвокатури. РАУ виступила із заявою про невідповідність проекту Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» міжнародним стандартам і принципам правничої професії, а його розробка відбувалася без її належного представництва. Ще однією підставою для критики, на думку представників РАУ, є істотне обмеження прав адвокатів і можливість узалежнити систему адвокатури від держави. 13 вересня 2018 р. РАУ закликала Верховну Раду утриматися від прийняття проекту закону «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» № 9055.

Вищий орган адвокатського самоврядування був підтриманий регіональними філіями. У вересні після опублікування законопроекту практично в усіх областях відбулися спільні засідання Рад адвокатів та Кваліфікаційно-дисциплінарних комісій адвокатури регіонів (Закарпатської, Львівської, Харківської, Вінницької, Донецької, Київської, Волинської, Дніпропетровської та інших областей).

Учасники засідань наголосили на тому, що, незважаючи на відповідні звернення до керівництва країни та міжнародних партнерів, процес розробки законопроекту тривав без належного врахування пропозицій професійної організації адвокатів України – Національної асоціації адвокатів України. Це призвело до наявності у законопроекті суттєвих недоліків та протиріч, які зроблять неможливим нормальне функціонування адвокатури України вцілому і виконання своїх професійних обов’язків кожним адвокатом окремо.

За оцінкою учасників дискусій, законопроект № 9055 містить загрози знищення інституційної гарантії незалежності адвокатури – адвокатського самоврядування та саморегулювання професії шляхом детального регулювання процесу обрання органів адвокатського самоврядування, їх діяльності, фінансового забезпечення адвокатського самоврядування.

Значним недоліком законопроекту є численні корупційні ризики: на етапах допуску до професії; у порядку притягнення до дисциплінарної відповідальності адвокатів; у порядку оскарження рішень кваліфікаційної та дисциплінарної комісій; у повноваженнях голови та голів дисциплінарної та кваліфікаційної комісії, які не несуть дисциплінарної відповідальності за дії чи бездіяльність у зв’язку з виконанням ними обов’язків посадових осіб органів адвокатського самоврядування.

На думку адвокатської спільноти, президентський законопроект започатковує деструктивну модель створення «покірної» адвокатури, яка має думати і жити по циркулярам, що спускаються згори з владних кабінетів.

Крім цього, серед численних ризиків законопроекту варто виділити такі:

– у громадянина заберуть право на вільний вибір захисника. Сьогодні, якщо людину затримують чи проводять обшук, то вона може наполягти на залученні свого адвоката, який працює за договором. Законопроект № 9055 дає право слідчому самостійно залучити захисника, а власного адвоката допустять лише тоді, коли процесуальні дії закінчаться.

– адвоката, який активно захищає своїх клієнтів, зможуть позбавляти статусу. Законопроект № 9055 вводить поняття «зловживання процесуальними правами». Максимальне покарання – позбавлення права займатися адвокатською діяльністю. Що є зловживанням, а що ні, вирішуватиме суддя за розмитими критеріями. До зловживань можуть віднести відводи, скарги на рішення суду, адвокатські запити, клопотання про нові докази у справі тощо.

– відкрити справу проти адвоката буде ще легше. Нині підозру у вчиненні злочину адвокату може вручити лише генпрокурор, його заступник чи прокурор області. Якщо законопроект № 9055 приймуть, підозру зможе вручати слідчий будь-якого рівня.

– адвокатську таємницю перетворять на фікцію. Під час обшуку в адвокатському офісі слідчий на свій розсуд вирішуватиме, які матеріали містять адвокатську таємницю, а які ні. Це положення законопроекту дає слідчому відкритий доступ до всіх адвокатських документів.

– нівелюється адвокатський запит, головний інструмент збору доказів захисту. Законопроект № 9055 значно розширює перелік підстав, які дозволять державним органам і посадовим особам відмовляти у наданні інформації. Новелою є те, що запит може визнаватися зловживанням із боку адвоката.

Коментуючи даний документ, голова НААУ Л. Ізовітова наголосила, що спроба так званої реформи адвокатури – це наступ на права людини, це порушення конституційних норм, практики ЄСПЛ та рішень Конституційного Суду. Таку ж думку висловив і голова Ради адвокатів Закарпатської області      О. Фазекош, зазначивши, що йдеться не лише про обмеження прав адвокатів, а й про знищення прав людей, тому що в суді адвокати представляють не самих себе, а захищають права та інтереси громадян.

Фахівці Національної асоціації адвокатів України також звертають увагу, що у законопроекті № 9055 є численні корупційні ризики. На думку правників, документ переповнений суперечностями між різними статтями, логічними термінологічними неузгодженнями, невиправданими, згідно правил законодавчої техніки, формулюваннями і оборотами, оціночними судженнями, особливо у частині регулювання доступу до професії та притягнення адвокатів до дисциплінарної відповідальності, розподілу адвокатських внесків тощо.

Так, голова Ради адвокатів Тернопільської області Т. Будз зазначив, що у законопроекті прямо передбачено, що кваліфікаційний іспит проводиться у формі письмового анонімного тестування, що наперед виключає значно прогресивнішу та доступнішу форму проведення кваліфікаційного іспиту за допомогою технічних засобів по вже запропонованій концепції НААУ, де значно нижчі корупційні ризики, мінімальні затрати та вплив людського фактору, спрощений доступ до здачі таких іспитів у будь-який час і без прямого залучення членів Вищої кваліфікаційної комісії адвокатури для безпосередньої їх присутності у кожному окремому регіоні.

Не схвалює прийняття проекту Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» у чинній редакції і Рада адвокатів Луганської області, де вважають, що документ потребує не технічного коригування, а докорінного вдосконалення із залученням найкращих вітчизняних фахівців із кримінально-процесуального права. Адже автори документа не впровадили якихось якісно нових, передових інструментів захисту, зокрема у частині прав адвокатів у кримінальному процесі, а здійснили формальну компіляцію норм із різних розділів КПК України.

Українська Гельсінська спілка з прав людини та Харківська правозахисна група також висловили серйозне занепокоєння щодо наслідків застосування закону у такій редакції і запропонували зупинити проходження та розгляд проекту № 9055 у Верховній Раді України. Натомість вони пропонують доопрацювати текст законопроекту, для цього сформувати робочу групу із відповідних фахівців, враховувати також позитивні пропозиції з існуючих на сьогодні альтернативних законопроектів із цієї проблематики.

На думку представників Ради адвокатів Донецької області, внесений законопроект, у разі його прийняття, дасть старт некерованому, сповненому зловживань процесу масової реєстрації регіональних палат, як нових юридичних осіб. Він створює підвалини для клонування таких організацій: в областях будуть створюватися по кілька псевдоадвокатських організацій.

Також неприйнятним є положення законопроекту про те, що З’їзди адвокатів України мають відбуватися щорічно. Це зменшить значення З’їзду та потягне невиправдані витрати на їх щорічне проведення за кошти адвокатів. Це призведе до того, що врешті-решт на З’їздах будуть присутні лише столичні адвокати, які і будуть вирішувати долю всієї адвокатури.

Звертає на себе увагу намагання авторів законопроекту знизити кворум правомочності конференції адвокатів регіону до 10–15 % від кількості зареєстрованих у регіоні адвокатів. Адже у такому випадку для прийняття найважливіших рішень достатньо 5–8 % адвокатів. Звичайно, на таку їх невелику кількість значно простіше здійснити адміністративний вплив та лобіювати необхідні рішення.

У свою чергу, адвоката ЮФ «єПраво» В. Власюка дивує неготовність законодавця до жорстких санкцій щодо адвокатів, які грубо порушують відповідні норми, зокрема етики. Нормальною світовою практикою є передбачення довічного «бану» на зайняття адвокатською діяльністю. Однак, якщо наразі було 2 роки, то законопроектом пропонується аж 3 роки. Відсутність остраху назавжди втратити доступ до професії, як наслідок, наприклад, зайняття сумнівними оборудками чи показове вистрибування зі штанів «народних» адвокатів, зовсім не сприяє боротьбі з корупцією, з якою адвокати, на його думку, також повинні боротися.

Не секрет, що є окремі колеги, які фактично покривають сумнівну діяльність своїх клієнтів (попри правила етики) або намагаються заховати за адвокатською таємницею всю чи будь-яку документацію клієнта. А потім обшуки, «порушення чогось там адвокатського» та заплямована репутація всієї адвокатури.

На бік українських адвокатів стала і Рада адвокатських та правничих товариств Європи (ССВЕ). Із приводу невідповідності процесу розробки законодавства про адвокатуру до керівництва України були направлені інтервенційні листи, в яких ССВЕ висловили занепокоєння з приводу ситуації довкола реформи адвокатури та закликали утриматися від внесення змін до профільного закону без належної консультації з НААУ.

Звіт Європейської комісії з питань ефективності правосуддя поставив Україну на одну з найнижчих позицій серед країн-членів Ради Європи. Згідно зі Звітом, система правосуддя виглядає погано, з точки зору європейських стандартів. В Україні не вистачає суддів і юристів, а завдяки внесеному до ВРУ новому проекту Закону України «Про адвокатуру», професія юриста взагалі може зникнути. Про це розповів адвокат, член Вищої ради правосуддя П. Гречківський.

Отже, всі ці та інші недоліки у своїй сукупності дають підстави стверджувати, що внесений Президентом до парламенту проект Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» № 9055 потребує не косметичного його опрацювання, а глибинного, ґрунтовного й системного перероблення. В іншому випадку про існування незалежної адвокатури України можна забути.

Дійсно, законопроект № 9055 викликав величезний супротив не тільки адвокатської спільноти, а й громадських організацій, активістів і простих громадян.

Натомість в Асоціації правників України відразу ж заявили про підтримку ініціативи. На їхню думку, документ потрібно прийняти у першому читанні й потім доопрацьовувати – насамперед в інтересах суспільства. В АПУ вважають, що проект містить прогресивні норми, які враховують потреби адвокатської діяльності та самоврядування, а їх суть відповідає європейським стандартам. Підтримали цей законопроект і київські адвокати, очолювані І. Рафальською.

Так, дійсно, критикуючи документ, фахівці та експерти звертають увагу й на певні позитивні новації та пропозиції, які загубилися серед прогалин, помилок, колізій і похибок. Зокрема розширено перелік осіб, захист прав, свобод і законних інтересів, яких уповноважений здійснювати адвокат; передбачено право адвоката здійснювати фіксування процесуальних дій без дозволу будь-якими технічними засобами, не забороненими законом; заборонено збирати докази з порушенням прав адвоката; адвокату надано право оскаржити слідчому судді відмову у доступі до матеріалів досудового розслідування та розширено перелік рішень, дій та бездіяльності слідчого, прокурора, які можуть бути оскаржені під час досудового розслідування; адвокат отримує право збирати докази шляхом проведення допиту свідків за їх згодою. Ця гарантія посилюється і тим, що відповідальність наступає за надання неправдивих показань не тільки слідчому, прокурору та судді, а й адвокатові; врегульовано право адвоката ініціювати проведення слідчих (розшукових) дій (у тому числі негласних) та брати у них участь (крім негласних); адвокатам надано право мати доступ до державних реєстрів тощо.

У даному законопроекті, переконаний голова Ради адвокатів Тернопільської області Т. Будз, є і нові прогресивні зміни (до закінчення процесу оскарження рішень у дисциплінарній справі не набиратимуть чинності; більш чіткіше конкретизовано порядок проведення З’їзду адвокатів України та конференцій адвокатів регіону; норми профільного Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» щодо гарантій адвокатської діяльності, продубльовані в КПК; більш чіткіше конкретизовані деякі права адвоката та гарантії адвокатської діяльності; розширені повноваження регіональних органів адвокатського самоврядування і т. п.). Але, які, на його думку, можна прийняти, як зміни до діючого профільного Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність»?

На думку адвоката ЮФ «єПраво» В. Власюка, позитивним також є чітке закріплення відповідальності адвокатського об’єднання за якість надання правничої допомоги. Компанія повинна відповідати за кожного працівника. Окрім того, звертає увагу адвокат, позитивним є чітке врегулювання статусу помічника адвоката. Наразі практика різна: хтось із державних органів вимагає довіреність, хтось – посвідчення, а комусь все не так. Вагомим здобутком є розповсюдження недоторканості адвоката (адвокатської таємниці) на його помічника, стажиста.

Перемогою можна вважати заборону здійснювати обшуки в адвоката, окрім, як після вручення йому підозри. Адвокатський офіс, як і його дім, має бути форпостом верховенства права у цій країні. Якщо слідство підозрює адвоката у незаконній діяльності, то слідство докладає зусиль і «відпрацьовує» цю ниточку, а не приходить з обшуком «про всяк випадок».

Але, на його думку, ці позитивні моменти не матимуть жодної цінності, якщо чинну систему самоврядування буде федералізовано, причому федералізовано без жодної на те потреби, як це пропонує адвокатурі законопроект №9055.

Знайшов позитив у законопроекті і голова Ради адвокатів Київської області П. Бойко. На його думку, важливим є те, що згідно з новим законопроектом, дається більше прав і можливостей регіонам. Це логічно, бо в регіонах ближче до проблем, які існують і дієвіше оперативне втручання щодо їх вирішення. Тепер рішення Ради адвокатів регіону не можуть бути скасовані центральною адвокатською інституцією, хоча у неї залишається право розгляду скарг на такі рішення. Зняте відоме ярмо для регіонів у вигляді, так званих квот, коли, щоб провести конференцію, потрібно чекати на рішення Ради адвокатів України і проводити безліч кущових зборів. Проведення конференцій і прийняття на них рішень, дійсно, стане простішим.

Проте адвокат погоджується, що всю цю модернізацію можна було запровадити у дуже простий спосіб – внести в існуючий Закон України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність», а також Кримінальний процесуальний кодекс відповідні правки.

Президентський законопроект № 9055 «Про адвокатуру та адвокатську діяльність», у разі прийняття парламентом, дозволить адвокатам без отримання спеціального дозволу слідчого або слідчого судді скористатися правом фіксувати на фото або відеокамеру слідчі дії, зазначив адвокат О. Климчук. За словами експерта, адвокат не зможе зробити це відео публічним, але зможе використовувати як доказ у судах.

Прогресивним, на думку фахівців, видається пропоноване положення про надання адвокатам доступу до Єдиного реєстру досудових розслідувань, в якому акумулюється актуальна інформація про всі кримінальні провадження, що здійснюються у державі. Звісно, законопроект встановлює обмеження для такого доступу і передбачає, що адвокати отримуватимуть інформацію лише про провадження, в яких вони надають правничу допомогу з одночасним забезпеченням збереження таємниці даних розслідування. Проте ці запобіжники, на переконання адвокатів, недостатні.

У свою чергу, виконавчий директор ГО «Адвокат Майбутнього» А. Вишневський, проаналізувавши новий законопроект, виділив п’ять його ключових переваг для адвокатів: доступ до професії адвоката без корупції та поборів; нові додаткові професійні права адвоката; нові додаткові можливості для провадження адвокатської діяльності; справедлива дисциплінарна процедура; самоврядування, підзвітне адвокатам. Доречі, «Адвокат Майбутнього» – дієва мережа адвокатів, що об’єднує лідерів думок адвокатури, які надають правничу допомогу відповідно до найвищих етичних стандартів, є агентами змін у суспільстві та лідерами у професійній спільноті, за підтримки посольства США та проекту «Доступна та якісна правова допомога в Україні», що фінансується урядом Канади та впроваджується Канадським бюро міжнародної освіти.

Голова Ради адвокатів Одеської області Й. Бронз не бачить у новому законопроекті жодної загрози адвокатському самоврядуванню, тому що обов’язкове членство всіх адвокатів України у складі НААУ не порушується. Разом з тим, положення про створення у регіонах адвокатських палат, які будуть об’єднувати всіх адвокатів регіону, які містяться у президентському проекті Закону, адвокат вважає доцільним. У такому разі Рада адвокатів регіону буде виконувати функції виконавчого органу регіональної палати, адже так побудована система органів адвокатського самоврядування держави: НААУ, Рада адвокатів України й інші структури адвокатського самоврядування.

Ніякої загрози для адвокатського самоврядування не несе й наділення регіональної палати статусом юридичної особи, який забирається у Ради адвокатів регіону. На рівні регіонів така система відсутня і це потребує змін. Вищий орган адвокатського самоврядування в регіоні – конференція адвокатів має створювати регіональну палату. Так, як З’їзд адвокатів України створює НААУ, що передбачено ст. 45 чинного Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність».

Відкритий дозвіл усім адвокатам регіону брати участь у роботі згаданої конференції, без попередніх зборів адвокатів і висування делегатів на конференцію також не несе загрози для єдності адвокатів України, оскільки у законопроекті зазначено, що всі адвокати входять до НААУ.

Разом з тим Й. Бронз вважає, що раді адвокатів регіону слід дати можливість призначати конференції адвокатів без відповідних рішень РАУ. Проведення ж такої конференції без рішення Ради адвокатів регіону має вважатися незаконним і не зумовлювати правових наслідків.

У контексті розглянутої проблематики можна навести данні опитування «Функціонування інституту адвокатури в Україні», проведеного Центром прикладних досліджень на замовлення Української фундації правової допомоги з 16 по 23 серпня 2018 р. Методом телефонного інтерв’ю було опитано 1000 адвокатів з усіх регіонів України. Генеральна сукупність вибірки становила      40 тис. адвокатів.

Після проведеного опитування з’ясувалося, що більшість адвокатів не знайомі з законопроектом «Про адвокатуру та адвокатську діяльність».

Лише 23 % адвокатів ознайомлені з законопроектом, 49,2 % – володіють частковою інформацією, проте, її недостатньо для формування власної позиції щодо законопроекту, а 28 % опитаних взагалі не знайомі з даним законопроектом. Таким чином, більшість респондентів – 77 % відзначили, що не можуть знайти достатній обсяг інформації щодо цього законопроекту.

Також з’ясувалось, що більшість опитаних позитивно оцінили законопроект. 44 % респондентів вважають, що законопроект частково сприятиме розвитку адвокатської діяльності, 29 % – не змогли відповісти і 7 % – дали негативні оцінки законопроекту.

У тому, що новий профільний Закон України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» спрямований на захист адвокатів і посилення їх статусу у суді, впевнені лише 22 % респондентів. 48 % адвокатів не змогли відповісти на питання, чи підсилює цей законопроект адвокатське самоврядування.

Також адвокати скаржилися, що внаслідок дефіциту публічної інформації про законопроект, вони не мають чіткої картини щодо реформи та не можуть його оцінити.

У ході опитування було також оцінено діючий Закон України «Про адвокатуру». 58 % опитуваних зазначили, що чинне законодавство частково забезпечує прозорість і незалежність адвокатського самоврядування у тій чи іншій мірі. Крім того, результати дослідження показали високий рівень підтримки діяльності чинної моделі адвокатського самоврядування. Її оцінили позитивно понад 70 % опитаних адвокатів, високі оцінки отримали і ключові напрямки діяльності Національної асоціації адвокатів України. Близько 80% опитаних позитивно оцінюють діяльність НААУ з розвитку адвокатського самоврядування. Особливо підкреслюються такі аспекти, як захист прав адвокатів – 44 % оцінили діяльність НААУ у цій сфері як хорошу, а 33 % – як відмінну; сприяння професійному розвитку адвокатів 41 % респондентів оцінили добре, 33 % – відмінно.

Результати дослідження засвідчили, що більша частина адвокатів задоволена діяльністю НААУ й отримує користь від свого членства, сказав директор Центру прикладних досліджень А. Каракуц.

Діяльність регіональних органів адвокатського самоврядування також дістала позитивну оцінку. Так, 52 % респондентів оцінили на відмінно роботу Ради адвокатів свого регіону, 37 %  – оцінюють роботу місцевих рад адвокатів як добру. Ці показники дещо вище, аніж оцінка роботи Ради України – 54 % оцінили її як добру, 29 % – як відмінну. У той же час, робота Вищої кваліфікаційно-дисциплінарної комісії адвокатури оцінюється майже так само, як і кваліфікаційно-дисциплінарні комісії адвокатур регіонів – 49 % оцінили як добре і 33 % – відмінно; проти – 43 % опитаних оцінили як добре і 40 % – відмінно. Результати опитування також засвідчили про прозорість діяльності адвокатського самоврядування. Близько 75–80 % опитаних адвокатів відзначили, що їм цілком вистачає одержуваної інформації про діяльність органів адвокатського самоврядування.

Отже, реформувати систему адвокатури в Україні дійсно потрібно, але зважено і з урахуванням того, що реформа повинна стати складовою комплексної фундаментальної реформи всієї правової системи, наближення її до європейських правових стандартів (Стаття підготовлена з використанням інформації таких джерел: офіційний веб-портал Верховної Ради України (http://www.rada.gov.ua); офіційне інтернет-представництво Президента України (http://www.president.gov.ua); офіційний веб-сайт Національної Асоціації Адвокатів України (http://unba.org.ua); сайт Кваліфікаційно-дисциплінарної комісії адвокатури Київської області (http://kdkako.com.ua); Регіональна школа адвокатської майстерності у Дніпропетровській області (http://shkola-advokativ.org.ua/uk/); портал «Ти і Право» (http://tuipravo.info); портал «Українське право» (http://ukrainepravo.com); сайт «The Экономист» (https://economistua.com); сайт Української Гельсінської спілки з прав людини (https://helsinki.org.ua); сайт Програми «Адвокат Майбутнього» (http://tomorrowslawyer.org); газета «Закон і Бізнес» (http://zib.com.ua); газета Сегодня (http://ukr.segodnya.ua); «Слово і Діло» (http://www.slovoidilo.ua); газета «Дзеркало тижня. Україна» (https://dt.ua); сайт інформаційної агенції «Вголос» (http://vgolos.com.ua); інтернет-видання «ГОРДОН» (http://gordonua.com); сайт «Тверезий погляд» (https://tverezo.info); сайт «Цензор.НЕТ» (https://ua.censor.net.ua)).

 

 

 

 

НОВИНИ КОНСТИТУЦІЙНОГО ПРОЦЕСУ 

 

Президент України П. Порошенко пообіцяв, що у рамках проведеної конституційної реформи робитиме все, щоб забезпечити незалежність судової системи. Про це глава держави сказав на церемонії прийняття присяги новими суддями КСУ, яку транслював телеканал "Прямий".

"Я вітаю Конституційний Суд. І вперше з часів Революції Гідності Конституційний суд нарешті буде мати можливість працювати у повному складі. Я, як Президент у рамках проведеної конституційної судової реформи робив все і буду робити все можливе для того, щоб забезпечити незалежність судової системи. Незалежність від політиків. І дуже добре, що на сьогоднішній день функції Верховної Ради по призначенню суддів Конституцією ліквідовані, а функції президента церемоніальні. Я дуже тішуся тому, що і рівень матеріального забезпечення на сьогоднішній день дозволяє говорити про незалежність суддів Конституційного Суду, суддів Верховного суду, які так добре почали свою діяльність. І своєю діяльністю, своєю прозорістю, своєю незалежністю і неупередженістю продемонстрували кардинальні зміни, які відбулися у суддівській гілці влади. І зараз я хочу подякувати і Вищу кваліфікаційну комісію суддів, і Вищу раду правосуддя за ту величезну роботу, яку вони ведуть для того, щоб забезпечити імплементацію судової реформи у найкоротший час", – сказав він (Прямий (https://prm.ua/poroshenko-zayaviv-shho-robitime-vse-mozhlive-shhob-ksu-buv-nezalezhnim-vid-politikiv/). – 2018. – 24.09).

 

Робоча група Конституційної комісії підготувала проект змін і доповнень до Конституції щодо Криму. Одним із питань яке було розглянуто, – це зміна назви адміністративно-територіальної одиниці Автономна республіка Крим у складі України.

Таку заяву зробив голова Меджлісу кримськотатарського народу, депутат Верховної Ради Р. Чубаров під час круглого столу у Києві.

За його словами, у рамках Конституційної комісії було створено робочу групу, яка займалася питанням напрацювання пропозицій щодо статусу Автономної Республіки Крим.

"Наприкінці нашої роботи ми підготували проект змін і доповнень до Конституції України, розділ десятий, і одночасно паралельно з цим частина членів робочої групи разом з експертами працювала над проектом закону про статус кримськотатарського народу та закону про корінні народи України", – зауважив політик.

Як наголосив Р. Чубаров, у разі позитивного рішення Конституційної комісії, цей пакет буде спрямовано до Верховної Ради України.

"Закони розглядаються у звичайному режимі, зміни до Конституції, якщо вони отримують підтримку 226 голосів народних депутатів, направляються до Конституційного Суду та потім вже повертаються з рішенням Конституційного Суду до Верховної Ради", – пояснив політик.

Водночас він зазначив, що вони планують, аби спершу цей документ парламентарі розглянули ще на цій сесії у першому читанні, а вже після рішення Конституційного Суду розраховують остаточно розглянути законопроект ближче до виборів президента, які пройдуть у березні 2019 р.

У нас є декілька питань, які залишаються такими, що рішення буде за Конституційною комісією. Одне з таких питань – це назва. Зараз робоча назва — це "Кримська автономія", але є пропозиції зберегти чинну назву "Автономна Республіка Крим", і також є назва "Кримськотатарська автономія, – додав очільник Меджлісу (24 канал (https://24tv.ua/krim_mozhe_otrimati_novu_nazvu_detali_n1051388). – 2018. – 22.10).

 

На сайті Верховної Ради України зареєстрували петицію щодо перейменування Кіровоградської області на Інгульську. Відповідна петиція зареєстрована на сайті Верховної Ради України, передає УНН.

Ініціатором петиції виступив А. Дьорко. На його думку, "більш історично та географічно правильною" для теперішньої Кіровоградської області є назва Інгульська область, а не Кропивницька, яку пропонують народні депутати.

Також він додав, що в Україні вже є кілька областей, назви яких не співпадають із назвою обласного центру. Наприклад, Волинська область чи Закарпатська область. Ці назви, за його словами, мають як історичне, так і географічне походження.

Він також нагадав, що Інгульська паланка – це адміністративно-територіальна одиниця Війська Запорозького низового часів Нової Січі (1734-1775 рр.). Центр паланки розташовувався в усті річок Інгул і Кам'янки на місці сучасного с. Інгуло-Кам'янка.

Крім того, в Кіровоградській області беруть початок дві річки, а саме Інгул та Інгулець (Малий Інгул). Вони протікають майже через всю область та є найбільшими в області серед річок, що тут починаються. Назва Інгул базується на тюркській фонетичній обробці східнослов'янського слова Уголъ. Дотюркське функціонування цього гідроніму лінгвісти пов'язують зі східнослов'янськими племенами уличів (угличів), які населяли в 6-9 ст., зокрема, територію сучасної Кіровоградської області (УНН (https://www.unn.com.ua/uk/news/1759590-radu-zaklikali-pereymenuvati-kirovogradsku-oblast-na-ingulsku). – 2018. – 26.10).

 

 

КОНСТИТУЦІЙНІ АСПЕКТИ ФОРМУВАННЯ 

ЗАКОНОДАВЧОЇ БАЗИ УКРАЇНИ 

 

Висока палата Конституційного Суду вирішила відкрити провадження у справі приватизації Укррудпрому. Про це повідомили у відділі комунікацій суду.

Конституційне провадження у справі відкрили за поданням 54 народних депутатів щодо відповідності Конституції України положень абзацу шостого статті 3, частин другої - шостої статті 9, статті 12 закону Про особливості приватизації підприємств Державної акціонерної компанії Укррудпром.

Укррудпром створена в 1998 р., її засновниками виступили Міністерство промисловості і Фонд держмайна України. У компанію входили 10 гірничодобувних підприємств.

Вісім підприємств були продані недержавним акціонерам - СКМ, групі Приват і Смарт-груп. Наразі переважною більшістю високоприбуткових гірничорудних підприємств країни володіє група Метінвест і Смарт-холдинг Ріната Ахметова  і Вадима Новинського.

Нагадаємо, що у листопаді 2005 р. у Верховній Раді України був зареєстрований законопроект Про повернення у державну власність (націоналізацію) пакетів акцій підприємств державної акціонерної компанії Укррудпром, однак він не був прийнятий.

У квітні 2015 р. Спеціальна контрольна комісія Ради з питань приватизації вирішила звернутися в Конституційний суд і Генпрокуратуру з проханням перевірити законність приватизації Укррудпрому.

"Комісія вирішила, що дії по організації приватизації та приватизації Укррудпрому мають ознаки ряду кримінально караних дій і вимагають ретельного розслідування", - йшлося тоді в рішенні комісії (НВ Бізнес (https://biz.nv.ua/ukr/markets/konstitutsijnij-sud-perevirit-privatizatsiju-oliharkhami-ukrrudpromu-2500524.html). – 2018. – 16.10).

 

До Конституційного Суду України надійшло звернення Верховної Ради щодо конституційності законопроекту про внесення змін до Основного закону стосовно курсу держави на набуття членства в ЄС і НАТО.

Відповідна інформація оприлюднена на сайті суду.

"27 вересня до Конституційного Суду України надійшло конституційне звернення Верховної Ради України про надання висновку щодо відповідності законопроекту про внесення змін до Конституції України щодо стратегічного курсу держави на набуття повноправного членства України в Європейському Союзі та в Організації Північноатлантичного договору вимогам статей 157 і 158 Конституції України", – йдеться у повідомленні.

Зазначається, що звернення розподілено на розгляд судді-доповідачу.

Як повідомлялося, 3 вересня у ВР був зареєстрований президентський проект закону № 9037«Про внесення змін до Конституції України (щодо стратегічного курсу держави на набуття повноправного членства України в Європейському Союзі та в Організації Північноатлантичного договору).

Документ передбачає у преамбулі Конституції встановити, що Верховна Рада України, піклуючись про зміцнення громадянської злагоди на землі України та підтверджуючи європейську ідентичність Українського народу і незворотність європейського та євроатлантичного курсу України, приймає цю Конституцію - Основний закон України.

У ст. 85 передбачено, що до повноважень Верховної Ради належить визначення засад внутрішньої і зовнішньої політики, реалізації стратегічного курсу держави на набуття повноправного членства України в Європейському Союзі та в Організації Північноатлантичного договору. Крім того, у статті 102 встановлюється, що президент України є гарантом реалізації стратегічного курсу держави на набуття повноправного членства України в Європейському Союзі та в Організації Північноатлантичного договору. Також у статті 116 визначається, що Кабінет міністрів України забезпечує реалізацію стратегічного курсу держави на набуття повноправного членства України в Європейському Союзі та в Організації Північноатлантичного договору.

Водночас з тексту Конституції пропонується виключити пункт 14 розділу XV "Перехідні положення". У ньому йдеться про те, що використання існуючих військових баз на території України для тимчасового перебування іноземних військових формувань можливе на умовах оренди в порядку, визначеному міжнародними договорами України, ратифікованими Верховною Радою України (Укрінформ (https://www.ukrinform.ua/rubric-polytics/2547496-ksu-perevirit-na-konstitucijnist-zakonoproekt-pro-clenstvo-v-es-i-nato.html). – 2018. – 28.09).

 

Конституційний Суд України визнав неконституційним надання Міністерству фінансів України права отримувати інформацію, що містить персональні дані. Про це повідомляє прес-служба КСУ.

“Конституційний Суд України прийняв рішення у справі за конституційним поданням Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини щодо відповідності Конституції України (конституційності) окремих положень абзацу першого пункту 40 розділу VI “Прикінцеві та перехідні положення” Бюджетного кодексу України. Цим Рішенням Суд визнав невідповідними Конституції України (є неконституційними) окремі положення абзацу першого пункту 40 розділу VI “Прикінцеві та перехідні положення” Бюджетного кодексу України про право Міністерства фінансів України отримувати інформацію, що містить персональні дані”, – пояснили у відомстві.

Згідно з рішенням суду, тепер Мінфін повинен буде просити дозволу, перш ніж отримувати дані щодо пенсій, допомог, пільг, субсидій та інших соціальних виплат.

Конституційний суд вважає, що безкоштовне отримання та обробка персональних даних Міністерством – це втручання в конституційне право людини на приватне та сімейне життя.

Законним таке втручання можна вважати лише при наявності підстав у законі, а також за умови, що такий закон буде відповідати конституційному принципу верховенства права.

Суд зазначив, що Мінфін може бути наділений повноваженнями щодо отримання та обробки інформації, що містить персональні дані, тільки для досягнення легітимної мети (Finance.ua (https://news.finance.ua/ua/news/-/436553/konstytutsijnyj-sud-pozbavyv-minfin-dostupu-do-personalnyh-danyh-ukrayintsiv). – 2018. – 12.10).

 

Конституційний Суд України відмовився розглядати подання, в якому 56 народних депутатів намагалися оскаржити діяльність новоствореного Нацагентства з виявлення, розшуку й управління активами, одержаними від корупційних злочинів (АРМА).

Про це рішення стало відомо після розслідування програми "Схеми" (спільний проект Радіо Свобода та телеканалу UA:Перший).

Напередодні 24 канал повідомляв, що у серпні 2018 р. під конституційним поданням підписалися 56 обранців, та частина з них, як виявили журналісти, є власниками активів, які наразі перебувають під арештом і в управлінні цього відомства, бо це майно, на думку слідства, отримане корупційним шляхом. На період слідства гроші з цього бізнесу йдуть державі, і власники не мають змоги продовжувати на них заробляти.

Ухвалою Великої палати Конституційного суду України відмовлено у відкритті конституційного провадження у справі, – йдеться у повідомленні на сайті Конституційного суду України.

​Загалом серед 56 підписантів конституційного подання – вихідці з "Партії регіонів", які зараз є депутатами "Опозиційного блоку", партії "Відродження" та групи "Воля народу", а також обранці від "Блоку Петра Порошенка" і "Народного фронту", а також позафракційні (24 канал (https://24tv.ua/konstitutsiyniy_sud_vidmoviv_56_deputatam_shho_hotili_zablokuvati_robotu_arma_n1042760). – 2018. – 5.10).

 

Закон "Про особливий порядок місцевого самоврядування в окремих районах Донецької та Луганської областей" не зупинить російську агресію, так як не вирішує ключових питань для РФ. Це не вплине на ситуацію на Донбасі. Таку думку 24 каналу висловив дипломат, експерт "Майдану Закордонних Справ" О. Хара.

Фахівець нагадує: закон пов'язаний із мінськими угодами, які були підписані внаслідок двох катастроф України на фронті – в Іловайську і Дебальцевому. Домовленості не відповідають Конституції України і взагалі суперечать життєвим інтересам української нації.

Свого часу закон про особливий статус Донбасу був ухвалений, щоб відтермінувати наступ російського агресора, тому що існувала така ймовірність. Україна – унітарна держава. Стаття 5 Конституції говорить про те, що виключно право народу змінювати конституційний лад. І рішення про так звані автономії, які хоче бачити Росія в Україні, може бути прийнято тільки на всеукраїнському референдумі. І ніяк не окремим законом, – підкреслив Хара.

Експерт також наголошує: якщо Україна демократична держава, то ми не можемо паплюжити свою Конституцію, незважаючи на зовнішній тиск і загрозу широкомасштабної війни. Крім того, зазначає Хара, не може бути амністії всім без винятку колабораціоністам, що фактично передбачено цим законом. Це породжує безкарність. Навіть правозахисники вважають це неправильним.

Путіну, який не рахує своїх солдатів – на Донбасі чи в Сирії, байдужа доля російськомовних громадян України. А автономія Донбасу – фіговий лист для того, щоб прикрити бажання Кремля обмежити наш суверенітет. Поки Путін не досягне цієї мети або не зрозуміє, що це нереально, війна продовжуватиметься. Тому жоден закон чи поступки України не є вирішальними, – наголосив Хара.

Нагадаємо, 4 жовтня Верховна Рада продовжила термін дії Закону України "Про особливий порядок місцевого самоврядування в окремих районах Донецької та Луганської областей" до кінця 2019 року. За поправку до закону, який продовжив дію цього закону до 31 грудня 2019 року, проголосували 245 народних депутатів, проти – 62, 10 – утримались, ще 48 не голосували.

Раніше спецпредставник Державного департаменту США Курт Волкер заявив, що Україна повинна продовжити дію Закону "Про особливий порядок місцевого самоврядування в окремих районах Донецької та Луганської областей", інакше ризикує опинитися у невигідній ситуації (24 канал (https://24tv.ua/zakon_pro_osobliviy_status_donbasu_superechit_konstitutsiyi__diplomat_n1042006). – 2018. – 4.10).

 

СУСПІЛЬНА ДУМКА

І. Юхновський, Українська правда: Десять зауваг реформаторам Конституції 

 

Напередодні виборів чи не кожна політична сила, очолювана яскравими політиками-кандидатами в президенти України, публічно або приховано, керуючись різними мотивами, прагне змінити Конституцію України.

Тому не дивно, що за останній час до мене неодноразово зверталися за підтримкою різних проектів змін до національного Основного Закону.

Але я вирішив замість того, аби давати поради кожному окремо, звернутися до всіх одразу з цими відкритими заувагами щодо питань, на які не завжди звертається увага, та готовий підтримати кожного, хто врахує їх у своїй роботі на благо України.

1. Український народ – реальне джерело влади. 1991 р. кожен житель УРСР отримав українське громадянство, автоматично ставши частиною Української політичної нації, без будь-яких попередніх умов, навіть той, хто усім серцем цю націю ненавидів.

Але нації (народи) не виникають нізвідки шляхом роздачі паспортів.

Вони народжуються. Шляхом спільного усвідомлення себе єдиним цілим, з однаковими поглядами на фундаментальні речі, що творять національну ідею та об’єднують багатьох в одне.

Український народ народився не 1991 р. і навіть не в 1918-му, а значно-значно раніше, хоча подорослішав, окріп та здобув свободу лише після Революції Гідності.

Але свободу можна втратити. Щоб цього не відбулася – потрібно мати силу, а значить – владу. Актом самоутвердження влади народу і є Конституція.

2. Зміна Конституції – не самоціль. Конституція 1996 р. з подальшими змінами справді є недосконалою. Вона писалася і приймалася в той час, коли комуністична фракція складала стійку більшість у парламенті.

Єдина можливість прийняти Конституцію в 1996 р. передбачала, що в її положеннях ми вимушені були допустити ідеологічну невиразність, не акцентувати вагу державної української мови, залишити без уваги виховання державного патріотизму нації.

Невиразність тексту Конституції, у свою чергу, породила неузгодженість і суперечливість усього національного законодавства.

Щоб виправити ситуацію, в оновленому Основному Законі мають знайти своє відображення чіткіше визначення єдиного громадянства, статусу єдиної державної мови, державних символів, слід закріпити стратегічні завдання інтеграції України в ЄС і НАТО та зафіксувати принципи національної та економічної безпеки тощо.

Отже, Конституцію, без сумніву, потрібно змінювати, але це слід робити виважено за змістом та в належний час, тобто знати – як і коли.

3. Конституція – акт консолідації народу, а не привід суспільних непорозумінь. Нам потрібен новий мотиваційний поштовх, що відповідав би духу народовладдя, яким пройнялися люди після Революції Гідності, але почали втрачати його протягом останнього часу.

Таким поштовхом може стати всенародне обговорення та прийняття нової Конституції як консолідуючого акту, що вказує на перезаснування республіки та поряд з іншими важливими заходами засвідчуватиме Українському народу та всьому світові, що ми починаємо нове державне життя з нової сторінки.

Латання дірок в існуючій Конституції не допоможе, латки не мають на чому триматися. Навчені досвідом пережитого, ми повинні оновити Конституцію, але починати цю роботу слід буде рівно тоді, коли переважна більшість українців об’єднаються навколо цієї мети, коли новий проект Конституції стане актом консолідації, а не чинником непорозумінь.

Можливо – саме 2019 р., після заверешення президентських і парламентських виборів, і стане таким переломним моментом.

4. Конституція – це акт обмеження державної влади та визначення рамок її функціонування. Змінювати Конституцію під вузькополітичні інтереси нерозумно, неприйнятно та неможливо.

Конституцію потрібно писати так, щоби вона була придатна для успішного застосування майбутніми поколіннями, щоби вони не повторювали наших помилок.

Ми ще не маємо вродженого почуття обов’язку державної субординації і дисципліни, що притаманно народам європейських держав. У нас у генах – вічний протест, місце якого тепер має зайняти почуття відповідальності, власної гідності та віри у свої сили, що має бути відображено в Конституції.

5. Конституція України – кодекс національних цінностей. Національні (спільні) цінності тримають народи разом. Що більше цих цінностей та що більше вони осмислені – то, закономірно, сильніший народ.

Донедавна ми, українці, у силу багатьох причин, не могли похвалитися великою кількістю міцних об’єднавчих факторів, безперечних для переважаючої більшості суспільства.

Питання мови, культури, конфесійної приналежності, організації державної влади, поглядів на минуле і майбутнє частіше ставали приводами для розбрату та маніпуляцій, аніж консолідуючими загальноукраїнськими чинниками.

Конституція має стати об’єднуючим фактором, стимулом до праці, розвитку виробництва, науки та культури, кодексом усіх національних цінностей та принципів, що оформлять нарешті Українську національну ідею, яку ми так довго шукали.

6. Про реформу парламенту. Тільки той, хто не був по-справжньому працюючим народним депутатом, не розуміє, що при існуючих об’ємах законотворчої діяльності народний депутат фізично не спроможний не те, що кваліфіковано працювати, але й навіть побіжно ознайомитися з основними законопроектами, тому робота Верховної Ради є не дуже ефективною.

Вирішенням цієї та інших проблем українського парламентаризму має стати заснування двопалатного парламенту, де нижня палата обиратиметься всенародно, за пропорційною системою з відкритими списками, а верхня (сенат) – формуватиметься регіонами, з однаковим представництвом від кожного з них.

При цьому будь-які побоювання, що двопалатна структура парламенту може створити додаткові ризики федералізації України, безпідставні.

Навпаки – двопалатний парламент стане запорукою сталої унітарності України, бо наявність верхньої палати дозволить врівноважити регіони в правах, не абсолютизуючи фактор кількості населення в кожній області.

Успішній роботі нижньої палати парламенту сприятиме очікуваний розвиток потужних політичних партій, що виражатимуть інтереси великих груп суспільства, особливо тих, що пов’язані з аграрним комплексом України.

7. Про реформу системи виконавчої влади. Особливо неефективною в Конституції 1996 р. є система виконавчої влади.

Хоча формально президент не належить до виконавчої влади, в Україні вже впродовж двадцяти семи років її конкурентно представляють президент і його адміністрація та прем’єр-міністр і його уряд.

У зв’язку з цим постійно виникають суперечки і формується нездорова атмосфера у взаємодії між ними, яка проектується на все управління державою.

Крім того, це фактично подвоює виконавчий апарат і робить його утримання невиправдано дорогим. Виникають ситуації безвідповідальності і перекидання вини за існуючі труднощі з однієї гілки влади на іншу.

Тому виконавчу владу організаційно слід підпорядкувати єдиному центру зі збереженням усіх балансів стримувань та противаг, з особливою роллю контрольної функції верхньої палати парламенту.

Тісна взаємодія нижньої палати парламенту з урядом забезпечить необхідний розвиток виробничих процесів, зростання багатства держави та добробуту народу.

Для цієї ж мети необхідне значно активніше використання досвіду державного будівництва, набутого колишніми політиками та державними діячами, а також представниками національних громадських організацій, шляхом створення за їхньої участі дорадчої Економічної і соціальної ради України (за прикладом Економічної і соціальної ради Франції).

8. Про реформу адміністративно-територіального устрою. Вкрай необхідним є новий адміністративно-територіальний поділ держави, який повинен забезпечити контрольовану систему послуг від найвищого рівня організації держави через проміжні рівні аж до окремої родини.

Новий адміністративно-територіальний поділ повинен забезпечити можливість збору податків із прибутків від усіх видів діяльності, починаючи від окремого громадянина і закінчуючи прибутками великих корпорацій, а також самоврядних адміністративно-територіальних одиниць.

Це дозволить створити умови, які дали б можливість окремим громадам як найнижчим ланкам самоврядування стати самодостатніми і мати фінансову основу для своєї діяльності.

Належна організація територіальних громад збереже українське село.

9. Про податкову реформу. Сплата податків має стати непорушним обов’язком кожного громадянина, природнім проявом його патріотизму, чинником причетності, що пронизує життя всіх громадян України.

Податки необхідні для організації та забезпечення гідного життя громадян, створення матеріальної бази для розвитку творчого потенціалу нації, забезпечення її обороноздатності, будівництва доріг, поширення та обміну інформацією тощо.

Свідомо сплативши податок державі, людина усвідомлюватиме себе причетною до справ держави, а відтак по праву зможе вимагати від держави послуг, захисту і справедливості.

Натомість існуючі в Україні Конституція і фактичні суспільні відносини створили лад олігархату. Це несправедливий і неефективний лад.

Перехід від олігархату до укладу домінуючого середнього класу можливий лише завдяки державній політиці, спрямованій на розбудову середнього класу, у тому числі через податкову реформу, що обов’язково має знайти своє відображення в оновленій Конституції.

10. Про реформу освіти. Вміння дається освітою, а освіта – наукою, яка має стати головною творчою, рушійною і виховною силою сучасного українського суспільства. Закріплення цього на конституційному рівні є життєво важливим для подальшого існування та розвитку України.

Події ХХІ століття показали, що українці можуть втримати незалежність своєї держави, маючи сильну оборону, стійкий державний устрій і справедливе, розумне і зацікавлене суспільство.

Україна має бути спроможною створювати найновіше озброєння. Тому держава мусить нарешті створити сприятливі умови для розвитку науки, організувати жорсткий контроль щодо рівня і результатів навчання, досліджень і впроваждень.

Лише в такий спосіб українці будуть готовими давати відсіч не тільки збройній, але й інформаційній агресії та мати високий авторитет у світі (Українська правда (https://www.pravda.com.ua/columns/2018/10/25/7196181/). – 2018. – 25.10).

 

С. Дацюк, Українська правда.Блоги: Суспільний договір в Україні 

 

Позиція, що її здебільшого представляються політики та бізнесмени від України в Європарламенті, значно відрізняється від позиції громади в Україні.

Я представляю широке коло експертів, які спричинилися до розробки Суспільного Договору в Україні. Про цей процес я і хочу вам розповісти. Відтак я буду представляти позицію значної частини української громади.

 

Революції та зміни Конституції України

З моменту здобуття незалежності Україною в 1991 р. протягом останніх 27 років відбувалися два протилежні, але взаємопов'язані процеси – періодичні зміни конституції, а також протести та революції.

В 1996 році в Україні приймається Конституція, яка встановлює президентсько-парламентську республіку.

В 2004 році на тлі Помаранчевої революції відбувається шантаж незалежницьких проукраїнських політичних сил (Ющенко та Тимошенко) з боку колоніальних проросійських політичних сил (Янукович), що призводить до прийняття нової Конституції, яка спричинила перехід від президентсько-парламентської до парламентсько-президентської форми правління.

В 2010 році після того, як новим Президентом було обрано Януковича, відбувається нелегітимне скасування цих змін Конституційним судом та повернення до Конституції 1996 р., тобто до президентсько-парламентської форми правління.

Президент України як представник колоніальної адміністрації в ситуації прямого зовнішнього управління з боку Росії здійснює розкрадання національного багатства України, знищення української армії та флоту, руйнування зв'язності та політичної рівноваги між регіонами України, започатковує підписання угоди про асоціацію з ЄС та різко відмовляється від цього.

Це призводить до нової Революції гідності в 2013-2014 рр., після якої Парламент України відновлює Конституцію 2004 р., тобто парламентсько-президентську модель.

Водночас війна, яку розпочинає Росія, змушує українців в умовах цейтноту обрати Президента-олігарха, який відтворює владу олігархів в Україні і що зрештою призводить до контрреволюційного перевороту в Парламенті в квітні 2016 р.

 

Сьогоднішня ситуація в Україні

Україна пограбована власною владою та олігархами і грабунок продовжується щодня;

Триває агресія Росії проти України, анексовано Крим, окупована частина Донбасу, українців убивають на війні, а влада неспроможна ані перемогти, ані завершити цю війну.

Народ, що формально є сувереном в Україні, не має дійсного суверенітету над власним майбутнім, бо влада разом з олігархами передали країну у зовнішнє управління.

Українська держава не є правовою, бо у ній панує безкарність щодо злочинів можновладців та ворогів, а Конституція не містить жодної відповідальності вищих посадовців за їхні дії

 

Українська гідність принижується щодня несправедливістю, бідністю, брехнею

Наша Природа знищується (абсолютно злочинне видобування бурштину, кримінальна вирубка карпатських лісів і т.д.).

Українці масово залишають країну.

Можна зафіксувати дві важливих обставини:

1) Привілейований клас України неспроможний створити справедливу республіку, в якій би був запечений суверенітет, цілісність країни, некорумпована держава, стратегічне самостійне управління.

2) Громада, яка двічі здійснювала революції, не отримала справедливості, справжнього самоуправління та контролю над суспільним надбанням.

 

Конституційний рух після Революції гідності

Після Революції гідності 2013-2014 рр., виникли ряд громадських рухів, які обстоювали ідею нової Республіки, найбільш відомі з них "Народна Конституція", "Хартія майбутнього".

Ці групи породили процес творення нової Конституції поза впливом привілейованого класу. Водночас розроблені ними документи, в тому числі закон про Конституанту, всіляко саботувався привілейованим класом у Парламенті.

Процес зрушив з мертвої точки, коли політичним провайдером заснування нової Республіки в Україні стала Ю. Тимошенко. Це дозволило почати розробку Суспільного Договору та Конституції, але водночас і значно політизувало процес.

З літа 2018 р. триває середовищна розробка засновків нового політичного устрою, нової економічної моделі, нової системи безпеки та нової моделі екосистемного та гуманітарного партнерства.

Ця розробка відбувається через проведення тематичних форумів, роботу Експертної Платформи та використання вікі-платформи для всезагальної редакції публічних текстів.

Проти цього процесу олігархи та корумповані політики, а також експерти та журналісти на утриманні цих олігархів та корумпованих політиків розгорнули широкий тролінг в соціальних мережах на фоні замовчування цього конституційного процесу на українському телебаченні.

Щонайперше через Експертну Платформу був запущений конституційний процес. Далі буде викладено основні підходи та ідеї цього процесу.

 

Суспільний Договір як основа для нової Республіки Україна

В ідеї Суспільного Договору Гоббс захищав авторитарну монархію, Локк захищав ліберальну монархію, Руссо захищав ліберальний республіканізм. Ми, ініціатори Конституанти, знаходимо свої витоки у позиції Руссо.

Традиційно Суспільний Договір був абстрактним уявленням. Відтак перша наша інновація – ми натуралізуємо Суспільний Договір.

Натуралізація означає, що Суспільний Договір існуватиме безпосередньо як текст, на якому базуються Конституція та інші закони. Суспільний Договір це не одноразовий текст угоди, це натуралізований інститут домовленості і передомовленості громадян.

Причини, через які ми вирішили розробляти Суспільний Договір для фундації наступної чи навіть декількох наступних Конституцій.

1. Конституція більше не є способом досягнення довгострокової згоди у суспільстві, бо привілейований клас забирає у громади право на республіку через узурпацію всіх конституційних інститутів, встановлює контроль за телебаченням, здійснює тролінг соціальних мереж і т.д., в той час як Суспільний Договір розробляється у безпосередні середовищній комунікації (спочатку експертів, потім політично активних громадян, а потім і решти всіх, хто цікавиться політикою, і зрештою приймається на референдумі разом з Конституцією).

2. В Конституції ми можемо описати лише одну політичну модель суспільства, ми не можемо домовитися про порядок зміни декількох політичних моделей та про довгострокову економічну, культурну чи соціальну стратегію, в той час як у Суспільному Договорі ми домовляємося про шлях, на якому ми будемо змінювати декілька політико-економічних та соціо-культурних моделей.

3. Конституція опирається на наявні правові норми, які мають хоча б теоретичні засади, в той час як Суспільний Договір може постулювати нові правові норми, якщо ми про них домовляємося, і лише потім можна оформляти їх на рівні теорії.

4. Конституція містить нормативні статті, в той час як наш Суспільний Договір містить принципи співжиття, установки, стратегічні орієнтири, стратегічні ресурси (ставки), шлях з етапами зміни політико-економічних моделей, способи та інструменти руху по цьому шляху.

Відтак Суспільний Договір це складний інтегральний документ, в якому громадяни домовляються про набагато ширше коло питань, ніж в Конституції. І це коло питань і становить ту "спільну річ", яка означає Республіку.

 

Інновації Суспільного Договору

Декларація гідності заявляє про те, що вільні люди України мають право творити власне майбутнє, мають силу, волю та мужність щоб здійснити та оборонити свій вибір.

Ми кладемо Декларацію гідності як основу правової легітимності та енергетики дії Суспільного Договору в процесі заснування Республіки.

Ми самовизначаємося як вільні громадяни, а не народ. Ми засновуємо не державу, а спочатку Республіку, а потім державу. Ми маємо на меті самореалізацію кожного, а не абстрактну свободу. Ми домовляємося про недомінацію, а не про рівність. Ми маємо установку на самоуправління, а не на представницьку демократію. Ми хочемо співволодіння та співуправління спільним, а не отримувати базовий дохід з держбюджету.

Ми так формулюємо нашу спільну мету – повна та гідна самореалізація кожного у суверенному Ладі в гармонії з суспільством, Людством та Природою.

Ми встановлюємо примат договірних відносин над іншими відносинами (в том числі над державними законами, міжнародними нормами і т.д.).

Принцип недомінації означає унеможливлення домінування однієї волі над іншою волею. Недомінація торкається лише тих, хто домовився про недомінацію та дотримується цієї домовленості. За межами домовленості діє домінація. Недомінація в економіці унеможливлює також будь-яку монополію як те, що заважає конкуренції.

Громади це договірні спільноти, що об'єднуються у Республіку, здійснюють самоуправління як місцеве, так і екстериторіальне, і поступово позбавляють державу монополії на надання інфраструктурних послуг та створення ринку цих послуг через сервісні корпорації.

Цим Суспільним Договором ми проголошуємо, що кожний громадянин Республіки України є співвласником українського спільного надбання. Все, крім приватної власності, є предметом нашого спільного співволодіння, і кожний громадянин – учасник цього Договору має право прямого співуправління цим спільним надбанням.

Кожен учасник Суспільного Договору має гарантоване право на отримання персональної частки суспільного доходу від використання спільного надбання. Спосіб реалізації цього права має бути закріплений у Конституції, яка буде прийнята на основі цього Договору.

 

Шлях нашого руху на тривалу перспективу в Суспільному Договорі

Перший крок. Прийняття Конституції нової Республіки, інвентаризація та впорядкування нашого суспільного надбання, що включає приватну власність та спільне надбання, а також створення умов для переходу до співволодіння та співуправління цим спільним надбанням прозорим договірним чином.

Другий крок. Входження у співволодіння спільним надбанням та заснування механізмів співуправління цим надбанням на договірній основі. Кожен громадянин Республіки має право на рівну з іншими громадянами України грошову частку доходів від використання спільного надбання у вигляді "республіканської частки".

Третій крок. Поширення досвіду співволодіння та співуправління у світі.

Ми розглядаємо Україну як експериментальний полігон для Європи по впровадженню цих соціальних інновації. Ми просимо у європейців розуміння, добровільного сприяння та моральної підтримки цього процесу в Україні. Якщо у нас вдасться, ви зможете використати наш досвід для Європи (Українська правда.Блоги (https://blogs.pravda.com.ua/authors/datsuk/5bc03f3ff2ffc/). – 2018. – 12.10).

 

С. Дацюк, Українська правда.Блоги: Республіка без обмежень 

 

Взагалі-то, ми можемо все, якщо про це домовимось і наше спільне мислення вкладемо в дію. Республіканське мислення здебільшого притаманне людям, як мислять вільно і готові домовлятися про спільне. Водночас сама домовленість про спільне дуже залежить від того, які обмеження ми накладаємо на цю домовленість.

 

Українці як погані республіканці

Тут виясняється прикра обставина – мислення надзвичайно слабко усуспільнюється. Легко усуспільнюється здоровий глузд, деякими зусиллями усуспільнюється розум, значними зусиллями усуспільнюється уява, складними, але добре знаними і тренованими зусиллями, усуспільнюється воля і великими зусиллями усуспільнюється пам'ять.

Тому республіканське мислення це особливий напрямок гуманітарних досліджень, який розглядає та продукує підходи та методи домовляння про те, як нам жити разом.

Українці виявилися слабкі саме в цьому – домовлятися про складну модель співжиття.

Виставити якусь просту та зрозумілу для мас ідею (князівство, козацтво, імперія, народ, клас, нація) для так чи інакше традиційної чи нав'язаної ззовні спільності легше, ніж кожен день обговорювати питання спільного смислу того, навіщо нам бути разом.

Обмеження мислення залежать від того, як ми самовизначаємось і настільки далеко розповсюджуються наші амбіції.

І коли ми, українці, стикаємося з тим, що вільна воля мислення виходить за межі відомих норм, розроблених колись і десь теорій, ми починаємо боятися цього необмеженого мислення, бо дуже добре знаємо своє діонісійське анархічне начало. Тобто аполлонічне начало ми готові впускати в себе лише на основі чужих норм, чужих теорій, зрештою, чужого мислення.

Я іноді думаю і не знаходжу відповіді на питання: як можуть такі люди-народ-нація-громада бути настільки вільними у спонтанних протестних і руйнівних вчинках і водночас настільки залежними у своєму впорядковуючому договірному мисленні.

В українській уяві громада та республіка це лише діонісійське начало, водночас добре і благородне, а держава це аполлонічне начало, водночас зле і глитайське. Ми ще можемо помислити громаду та республіку в упорядковуючому контексті, але не можемо помислити те, що цей аполлонізм може бути знайдений всередині договору суспільства. Нас не гнітить думка, що це аполлонізм запозичується десь ззовні – в міжнародній спільноті, в праві та юриспруденції, в державі.

Саме тому, українцям важко прийняти ідею республіки. Ідею імперії, класової солідарності, народу чи нації українцям прийняти набагато легше – все одно якесь ярмо на свою свободу потрібно накидати, то нехай це бути якесь зрозуміле ярмо.

А от домовлятися щодня про розподіл повноважень між вільними громадянами, громадою як найближчим колом згоди, республікою як середнім рівнем домовленості та людством як найвищим рівнем домовленості – таке українцям сниться лише в страшних снах.

Республіка це не один рівень спільності, це багато рівнів спільності, між якими змісти спільності не просто розподіляються і постійно перерозподіляються. Це засаднича ідея республіканізму, що, до речі, рідко коли актуалізується навіть в західних гуманітарних дослідженнях. Там говорять здебільшого про республіку лише як про один рівень спільності.

 

З якого самовизначення виникає республіка?

Хто має право на самовизначення? Це просте питання насправді є найбільш складним питанням в міжнародному праві і в філософії взагалі. Допоки міжнародна спільнота не була якось інституціоналізована, право на самовизначення мав лише той, хто володів силою, щоб його захистити. Відтак на самовизначення сила справляла вирішальний вплив – хто має силу, той і самовизначається.

З того часу, як виникла міжнародна сила і відповідно міжнародна комунікація з приводу застосування сили, питання про право на самовизначення стало значно складнішим.

Рудиментом епохи ХХ століття є Організація Об'єднаних Націй, де конфлікти між сильними країнами впорядковано вирішуються за рахунок слабких країн. Рудиментом також є уявлення про право "націй на самовизначення", яке архаїчним чином все ще знаходиться в українському дискурсі, але вже відсутнє в міжнародному дискурсі. Можете порівняти з наведеною в посиланні статтею відповідну статтю англо-американської Вікіпедії – "Самовизначення".

В 2010 році в Косовській справі Міжнародного Суду були запропоновані критерії поняття "люди, що мають право на самовизначення": 1) традиції і культура; 2) етнічна приналежність 3) історичні зв'язки і спадщина; 4) мова; 5) релігія; 6) почуття ідентичності або спорідненості; 7) воля до конституювання окремішності. 8) спільні страждання. Я б лише тут уточнив: "7) власна воля до конституювання окремішності", щоб виключити випадки інспірованих імперіями потуг відняти території у колишніх колоній.

Як можна бачити, такий критерій як територіальна цілісність чи компактність проживання відсутній. І це не тому, що про нього забули. Це тому, що існує інша позиція (зі своїми теоріями), яка кладе в основу уявлення про суверенітет – територіальну цілісність, яка більш важлива, ніж право якихось людей на самовизначення. Тобто територіальна цілісність в уявленнях міжнародної спільноти все ще продовжує бути пов'язаною з силою.

Кожен, хто претендує бути окремішністю, може як завгодно самовизначатися, але його територіальна цілісність гарантується лише силою – власною, якщо вона в нього є і він хоче і може її застосувати, чи зовнішньою, якщо територіальне існування цієї окремішності має вирішальне значення для якоїсь сильної країни чи навіть для більшої частини міжнародної спільноти, яка готова його захищати своєю силою.

Унікальність України в тому, що жоден з 8-ми критеріїв не створює територіальну цілісність в якості окремішності. Інакше кажучи, прагнення України до суверенітету не підтверджується інтегритетом по жодному з 8-ми критеріїв, які міжнародна спільнота розглядає як значимі.

Ось саме тому, Суспільний Договір, є, по-перше, критично необхідний для України в якості основи інтегритету, а, по-друге, має бути спрямований на майбутнє, творити нове право, бути іноваційним та інноваційним в соціальних та інших аспектах.

Це має бути Договір про спільні принципи, а не про цінності ідентичності чи спорідненості; про шлях в майбутнє, а не про фрагментовані традиції та культуру чи пошматовану чужими імперіями історичні зв'язки та спадщину; про громадську волю до конституювання окремішності, а не про волю привілейованого класу, який постійно руйнує суверенітет України; про республіканську приналежність, а не про етнічну приналежність, мову чи релігію; про спільні іноваційні звершення теперішнього щодо майбутнього, а не про спільні страждання минулого.

Це означає, що українську республіку ми не можемо будувати на тих критеріях, які є традиційними та прийнятними для міжнародної спільноти. Ми маємо будувати українську республіку на критеріях, що виходять за межі міжнародних норм і складають основу інтегритету та соціального прориву України до майбутнього.

 

Які обмеження має іноваційна республіка?

Найбільше обмежень творення української республіки зазнає від олігархів, політиків та експертів на службі у олігархів. Вони говорять про відсутність підстав для Суспільного Договору.

Значну частину обмежень творення республіки зазнає від агентів західного впливу та від провідників диктату міжнародних норм – і це не обов'язково грантоїди. Це, перш за все, вивчені на західних нормах політологи, юристи, економісти.

Давайте спробуємо відповісти на питання: Суспільний Договір це договір між ким і ким. Юристи одразу ж кажуть, що у кожного договору мають бути сторони. А публічний договір вони розглядають винятково як оферту. Тобто на повному серйозі юристи переконують мене, що у публічному договорі не може бути багато сторін. Тобто договір між усіма вільними громадянами не може існувати, бо немає такої теорії права.

Якщо ми подивимось визначення публічного права, то там в усіх варіантах (російському, українському, англо-американському, німецькому, французькому і т.д.) сказано про юридичну нерівність сторін такого права – тобто публічної сторони громади і сторони держави (уряду), де держава наділена владою.

Ми отримуємо суттєве правове обмеження. У нас в принципі немає теорії публічного права, яка би давала можливість укладати договір лише між рівними громадянами, з позиції якого ці громадяни могли би розглядати державу та владу як можливий, але не обов'язковий, інструмент здійснення самоврядування республіки. Юристи зазвичай намагаються ототожнити поняття "республіка" та "держава" і протиставити державу публічній громаді як слабкій щодо держави.

І тут виявляється суттєва розбіжність позицій. Я та мої колеги вважаємо, що потрібно змінювати зміст теорії публічного права. А юристи вважають, що раз норми такої немає, то ми робити так не повинні, бо міжнародні санкції і все таке дуже небезпечні.

Тобто ми досі не можемо створити республіку на правових засадах, бо правові засади відсутні, не розроблені чи зумисне спрямовані на захист непорушності держав.

Самовизначитись поза нацією ми не можемо, бо досі розуміємо право на самовизначення як лише право націй на самовизначення. А самовизначитись як республіка на рівні громадян та громад не можемо, тому що змушені мати справу лише з владно-державним способом делегованого представницького управління народу, розглядаючи самоуправління як лише місцеве самоврядування громад чи взагалі як функціональну самоорганізацію населення.

Є лише один послідовний принцип активації всезагальної енергетики громадян – республіка. Всілякі інші концепції – народу, класу чи нації – намагаються видати себе за республіки: народні, соціалістичні (класові) чи національні. Але ці так звані республіки не є власне республіки, бо обмежують засадничий принцип республіки – постійне процесне узгодження спільного.

Народна республіка делегує свою владу державі, відтак народ швидко і надовго упокорюється державою та втрачає владу як таку настільки, що навіть саме уявлення про республіку лишається лише у назві, бо народ не творить республіку. Там, де є народ, немає республіки.

Наявність будь-якого всезагального класу – пролетаріату чи навіть середнього – залежить від стану економіки, і будь-яке її погіршення неодмінно веде до зникнення всезагального класу і виникнення правлячого класу, який потім швидко перетворюється на привілейований клас з олігархами, які знищують республіку. Там, де є класи, немає республіки.

Національна республіка, що заявляє себе як республіка політичної нації, неодмінно перетворюється на етнічну націю, що контролює політичну владу, і розподіл людей за національною ознакою так само нищить республіку. Там, де є нації, немає республіки.

 

Правоустановча позиція та правоохоронна позиція

Де знаходиться правоустановча позиція? З якої позиції змінюється право? Адже право закріплює поза правом виникаючі норми. Але де виникають ці норми?

А виникають норми на рівні простих договорів чи навіть домовленостей різних сторін у повсякденному співжитті, найвищими з яких є колективні домовленості, зокрема в часи революцій.

Тому республіканське право це найвищий тип права, який закріплює найбільш загальні, найбільш фундаментальні норми.

Причому і еволюційне і революційне республіканське право однаково важливі.

Еволюційне право це, наприклад, право Великобританії, яке рухалося британською елітою. Воно починається з Великої Хартії Вольностей 1215 року, продовжується через Хабеас корпус акт (1679), Білль про права (1689), Акт про спадкування престолу (1701), Акт про Союз (1706-1707) та іншими документами. Саме це дозволяє Великобританії мати некодифіковану конституцію.

Революційне право це право, наприклад, Франції та США, яке рухалося республіканськими загальногромадянськими рішеннями щодо прийняття Декларацій та Конституцій.

Так само революційним республіканським правом можна вважати Загальну Декларацію прав людини, прийняту ООН в 1948, коли ООН ще мала установку на загальнолюдське унормування світу держав після Другої світової війни. З тих пір, як приблизно з початку XXI століття ООН вироджується в організацію, де конфлікти сильних країн вирішуються за рахунок слабких країн, а право впадає в дводесятилітній застій, ООН втрачає республіканську позицію, перетворюється на міжнародного правового деграданта.

Проблема в тому, що зараз теж в світі назріває війна. І ООН могла би уникнути її, радикально реформувавши міжнародне право. Але у нас скоріше станеться війна, ніж реформа ООН та міжнародного права.

Правоустановча позиція виникає в історії дуже рідко. Така позиція виникає в кризові часи того чи іншого суспільства і підтримується представниками еліти, що мають правові знання та установку на правотворення.

Сьогодні в Україні по відношенню до творення Суспільного Договору проявили себе правники-творці і правники-формалісти.

Правники-формалісти це професіонали, які затратили багато зусиль на вивчення вітчизняних та міжнародних правових норм, мають професійний досвід і через соціальний примус посади професії, за життєвими установками або в силу своїх корупційних інтересів здійснюють захист наявних правових норм, бо змушені обстоювати інтереси привілейованого класу, держави, міжнародної системи держав. Так правники-формалісти перетворюються на правників-посіпаків.

Правники-творці це професіонали, які у всьому схожі на правників-формалістів, але мають мотивації на позиції громади, мають установки на зміну наявного права.

Правники-посіпаки є принциповими противниками і навіть ворогами будь-якого Суспільного Договору, який твориться громадянами в обхід привілейованого класу, держави, міжнародної системи держав. Вони уособлюють собою право-охоронну позицію, здебільшого архаїчну та ретроградну.

Коли правник-посіпака чує зміст Суспільного Договору та його нові правові принципи, він починає говорити, що це суперечить правовій традиції, це не базується на жодній правовій теорії, це не відповідає Конституції, це не відповідає міжнародній правовій практиці і т.д.

Коли правник-творець чує про нові принципи, він каже, чудово, це буде нова норма, нову правову теорію ми створимо, міжнародне право змінимо і зрештою міжнародна правова практика стане інакшою.

Правники-посіпаки в принципі не можуть домовитися з правниками-творцями. Правники-посіпаки не є безневинними овечками – вони разом з виродженою ООН наближають світову війну.

Тому Суспільний Договір України це шанс для світу уникнути війни.

І саме тому, з позиції право-творення необхідно сформулювати республіканське право, яке в змістовно-позиційному сенсі стоїть над традиційним публічним правом та іншими типами права.

 

Засади республіканського права

Республіканське право це таке позитивне право, яке виходить не з позиції волі суверена (монарха, держави чи навіть народу), а з позиції добровільного вибору колективного суспільного договору, де використовується розподілений суверенітет. Республіканське право за своїми установками спрямовано на перерозподіл інтегритету громадян – громада, республіка, людство – задля розподіленої свободи громадян, підтримання ефективного в своєму розвитку розподіленого спільного, творення принципово нової колективності – єдиного людства.

Республіканське право – найвищий рівень права. Публічне взагалі, конституційне зокрема, цивільне та інші типи прав походять від республіканського права і не можуть йому суперечити. В сенсі цивілізаційної та навіть соціальної ефективності республіканському право може як рівне протистояти лише приватне право, яке в своїх загальних засадах має бути з ним узгоджене.

В основі республіканського права лежать можливості договору між багатьма вільними громадянами, які є рівними за принципом недомінації. Недомінація означає унеможливлення домінування однієї волі над іншою волею. Недомінація торкається лише тих, хто домовився про недомінацію та дотримується цієї домовленості. За межами домовленості діє домінація. Недомінація в економіці унеможливлює також будь-яку монополію як те, що заважає конкуренції. Відтак недомінація є основою конкуренції на засадах економічної самореалізації.

Більше того, заявний принцип волі громади, яка засновує чи перезасновує республіку, змушує переглянути поняття публічного права як поняття права між рівними вільними громадянами, де держава взагалі не є стороною договору, а виступає як інструмент республіки, яку засновують ці вільні громадяни.

Основними джерелами республіканського права є договори, угоди та усні домовленості громадян, в жодному разі не народ і не держава, не конституція та не інші закони.

Основним процесом республіканського права є самоуправління громад, республік та людства. Влада держав чи муніципій як делегована чи представницька є обмеженою, тимчасовою і може бути взагалі відсутня.

Основний принцип республіканського права – примат договірних відносин над іншими відносинами (в том числі над державними законами, міжнародними нормами і т.д.).

Основний принцип усуспільнення – громадяни об'єднуються в спільності різного рівня (громада, республіка, людство) на добровільних засадах. Вихід з цих спільностей теж є добровільний і не може бути обмежений ніякими умовами.

Відносини між спільностями є об'єднавчими, але не є ієрархічними, що унормовується теж за рахунок рівноправних договорів між ними на принципі недомінації.

Громадяни входять в громаду, в республіку в людство; громада входить в республіку і в людство, республіка входить в людство – для посилення та збільшення своїх можливостей, а не для підпорядкування і упослідження, причому смисл такого входження виясняється постійно та регулярно.

Громада кожної Республіки задля самоуправління територією та власністю є правонаступником народу, що був формальним господарем цього всього, але був позбавлений влади і протиставлений владі.

Суспільний Договір не є уявним, не є метафорою, тобто він натуралізується в республіканському праві як окремі принципи, установки, орієнтири на майбутнє, стратегічні ресурси і т.д.

Натуралізація означає, що Суспільний Договір існує безпосередньо як текст, на якому базуються Конституція та закони. Необхідність натуралізації продиктована тим, що конституція фіксує бажаний стан, який щонайбільше прив'язаний до теперішнього та до наявних норм права, а Суспільний Договір повинен безпосереднього виходити на нові правові норми та описувати бажане майбутнє.

Суспільний Договір в республіканському праві це не одноразовий текст угоди, це натуралізований інститут домовленості і передомовленості.

Республіканське право має на меті – створення Загальнолюдської Республіки (Українська правда.Блоги (https://blogs.pravda.com.ua/authors/datsuk/5bbc43f122599/). – 2018. – 9.10).

 

Б. Калюжна, Форпост: Чи потрібна Україні псевдореформа адвокатури 

 

Україні полюбляють загортати дрібні (і не дуже) капості у гарну обгортку. Для більшої важливості можуть навіть назвати це реформою. Однак суті це не змінює.

Фінальним акордом великої судової реформи в Україні має шанс стати реформа адвокатури. З судами та їхньою вертикаллю Банкова уже навела порядок, тож залишився ще один – щоправда, найбільш незалежний сегмент судочинства: адвокати. І бліцкриг тут не вдався.

Після майже трирічного ігнору, обману та протистояння з Національною асоціацією адвокатів (НААУ) куратори реформи внесли як невідкладний законопроект «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» у Верховну Раду від імені глави держави.

Це, безперечно, цікавий досвід – реформувати юридичну сферу, порушуючи при цьому не лише українські порядки, але і європейські норми підготовки і проведення реформ. Адже спершу йшлося лише про зміни і доповнення до чинного законодавства – попередній закон про адвокатуру (і доволі прогресивний, як вважали, зокрема, і європейські фахівці) ухвалили щойно у 2012 році. А вже потім куратори з Адміністрації президента, без залучення НААУ, кулуарно затвердили у Раді з питань судової реформи і зареєстрували в парламенті свій «реформаторський» проект закону. Який за своєю суттю замість наближати Україну до ЄС навпаки – віддаляє.

Детальний аналіз законопроекту №9055 буде цікавий переважно фахівцям-юристам. Для широкого загалу зазначимо, що під обгорткою реформи ховаються вкрай небезпечні норми, які можуть зробити з адвоката слухняного виконавця чиєїсь волі.

Наприклад, дії настирного, добросовісного адвоката, який подає багато запитів чи клопотань, можуть кваліфікуватись як… зловживання, за що захисника можуть серйозно покарати. Фактично, не вирішене питання захисту прав адвокатів при обшуках. А до справ можуть залучати «свого» захисника, який дбатиме не про клієнта, а допоможе провести потрібні обвинуваченню процесуальні дії.

Зрозуміло, що адвокатська спільнота, яку «забули спитати» (а радше – не захотіли почути) під час творення цієї «реформи», обурилася такими нововведеннями. Прикметно, до речі, що майже третина українських адвокатів змогла ознайомитись із поданим проектом лише після його публікації на сайті Верховної Ради. Але реакція не забарилася.

На додачу до невідкладного президентського в парламенті зареєстровані ще два альтернативні законопроекти (9055-1, 9055-2) . Ухвалити саме їх і просить професійна спільнота.

Як зазначають у Раді адвокатів України (РАУ), обидва законопроекти посилюють незалежність адвокатури, розширюють права адвокатів та гарантій адвокатської діяльності, вдосконалюють порядок доступу до професії і застосування дисциплінарних процедур. Ці механізми обговорювались у професійній адвокатській спільноті та були з’їздами адвокатів попередніх років.

Ухвалення котрогось із альтернативних законопроектів сприятиме розвитку інституту адвокатури, виконанню Україною міжнародних зобов’язань як члена Ради Європи та ООН, реалізації конституційних прав людини і громадянина, принципів верховенства права та доступності професійної правової допомоги, переконані в РАУ.

Тепер вирішення питання адвокатської реформи – в руках народних обранців. У них мав би спрацювати елементарний інстинкт самозбереження: адвокат повинен бути захищеним і незалежним, щоб у повній мірі відстоювати інтереси свого клієнта. Інакше суди стануть елементом розправи влади над незгодними з «генеральною лінією». І захистити людину там від будь-якої сваволі – хоч від придуманого боргу за комуналку, а хоч від сфальшованих результатів парламентських виборів на якомусь окрузі – повинен буде адвокат у суді.

А для цього йому потрібен відповідний закон та зафіксовані в ньому права. А не кольоровий фантик псевдореформи, яким прикриють узурпацію влади та беззаконня (Форпост (http://forpost.lviv.ua/replika/15360-chy-potribna-ukraini-psevdoreforma-advokatury). – 2018. – 3.10).

 

С. Лямець, Українська правда.Блоги: Почему судебную реформу называют провальной и винят в этом Порошенко 

 

Чем отличается лечение от оказания медицинских услуг?

Лечение дает выздоровление. Оказание медицинских услуг гарантирует только высокий счет.

Судебная реформа – это оказание медицинских услуг. Но никак не лечение.

Можно сколько угодно рассказывать о выздоровлении, но пациенту – правосудию в Украине – становится хуже. Нарыв на пальце превратился в отек всей руки, и вот-вот начнется гангрена. Поэтому рано или поздно в излишне лживого доктора летит утка с фекалиями, и больной требует заменить лечащего врача.

Если самочувствие ухудшается, болезнь прогрессирует. Бывают, конечно, намеренные провокации заболеваний. Но эта ситуация справедлива лишь в случае хронических недугов. Их сначала провоцируют до острой стадии, а потом препарируют.

Но судебная система Украины была больна уже очень давно. Острая стадия болезни началась еще в 2014 г., когда в судах началось стихийное (уличное) правосудие. Вслед за "судьями Майдана", словно черти из табакерки, начали вылазить все новые и новые признаки острой стадии болезни.

Напомним, провокация нужна для того, чтобы потом быстро лечить. Но вот парадокс. В 2014 году произошла провокация. В 2016 г. началась судебная реформа, воспетая придворными пиарщиками Петра Порошенко. Предполагалось, что она и есть лекарство.

Но ничего подобного. Вместо быстрого облегчения мы наблюдаем сумасшедшее ухудшение. Вместо того, чтобы построить здоровую судебную систему (как того хотели люди) – нынешняя власть просто пересобрала старую под себя. Суды жестко контролировал Янукович – теперь их еще жестче контролирует Порошенко.

 

https://www.kiis.com.ua/?lang=ukr&cat=reports&id=792&page=1

Попутно продолжаются провокации. Вот очень характерный пример того, до чего довели казалось бы невинные разговоры о судьях-мерзавцах.

https://www.facebook.com/permalink.php?story_fbid=1973944749333090&id=100001527531643

В моду входит новая тема – уличное правосудие. Желание расправиться уже с самими судьями. Население страны уже поняло, что в судах добиться правосудия не может. Поэтому сделало единственно верный для себя вывод: пора брать правосудие в собственные руки.

https://www.pravda.com.ua/news/2018/10/3/7193967/

 

Между убеждением и действием проходит время. Чтобы желание проводить суд Линча переросло в реальный суд Линча, нужен мощный триггер. Например, какой-то яркий случай беззакония, который взорвет общество.

Вот где проявляется странное свойство нынешней власти, которое со стороны напоминает слабоумие. Чем больше "активисты" призывают к "перезагрузке судов", чем больше "активисты" врываются в здания судов и дома судей, тем тоньше запрет на насилие у обычных людей. Заигрывая с зеленкой, "С14" и "Нацкорпусом", власть роет могилу себе.

Казалось бы, это очевидно для всех. Но нет. Власть со стороны напоминает слабоумного дедушку, который засыпает во время еды. Всем очевидна его болезнь, кроме него самого.

С чего все началось? С классической шизофрении. Население ХОТЕЛО улучшения судов. А власть ХОТЕЛА подчинить суды себе. Поэтому власть принялась подчинять суды себе, рассказывая населению о том, что реформирует суды так, как хотело население.

 

Но болезнь – такая штука. Можно сколько угодно разговаривать о том, что пациенту становится лучше, но если ему хуже – это факт.

Пиарщики Порошенко с недавних пор крутят новую пластинку. Дескать, население Украины непрофессионально. Поэтому откуда люди узнали, что судебная реформа провалилась? Может, они просто заблуждаются?

Наоборот, говорят пиарщики Порошенко. Стало лучше – а население считает, что стало хуже. Почему? Все просто! Люди не разбираются в юриспруденции!

Конечно же, это манипуляция. Действительно, население Украины знать не знает, какие кубики решила переставить Администрация президента.

 

 

Но вот что оно знает.

Имеем опрос Киевского международного института социологии. В нем население оценивает не судебную реформу, а качество правосудия в Украине. А уж в этом люди разбираются.

 

 

По мнению опрошенных, качество правосудия в Украине упало даже по сравнению с полукриминальными временами Януковича – значит, реформа привела не к улучшению, а к ухудшению. Вот и все.

Граждане Украины узнали не о провале судебной реформы. Они просто заметили на собственном опыте, что доступ к правосудию стал еще более сложным. Стало еще сложнее отстоять свои права в суде. Вот что видит обычный человек или представитель бизнеса. А социология лишь сводит эти единичные наблюдения воедино. Получается объективная картина.

Коллективный житель Украины не знает, почему ему стало хуже. Он ведать не ведает, что ему капал врач. Но больной видит, что воспаление распространилось на еще одну руку. Скоро начнется гангрена. Уж не послать ли болтуна-врача подальше?

Это уже потом специалисты начинают выяснять, почему же стало хуже. То ли лекарство не сработало. То ли болела рука, а лечили ногу. То ли пациента с покрасневшей рукой вообще послали на прием к психиатру, а тот принялся внушать больному, будто у того галлюцинации.

Иногда для подтверждения плохого диагноза лучше обследоваться у двух-трех разных диагностов. Но и тут уже явный перебор. Киевский международный институт социологии подтвердил те же выводы, которые до него сделали агентства GfK и "Рейтинг" (по заказу Республиканского института США).

https://blogs.pravda.com.ua/authors/liamets/5b4710a3eca58/

https://blogs.pravda.com.ua/authors/liamets/5b8038e103d5e/

Дорогие чиновники из Администрации президента. Это – приговор вашей судебной реформе. Она привела к ухудшению ситуации с правосудием в Украине.

Исследование КМИС пошло еще дальше. Оно не просто признало факт ухудшения, но и ответило на вопрос, кого винит население в провале судебной реформы. Как ни удивительно (для кого?) – лично президента Украины и его команду.

Опять же, больного не обманешь. Если лечение предлагала Администрация президента, то и ответственность должна нести она.

 

Есть даже четкие ассоциативные ряды – власть есть коррупция.

 

Не исключаю, что в скором времени пиарщики Порошенко еще раз напрягут свои медиа-булки, чтобы под новой вывеской заявить, как стало лучше. Может быть, начнут болтать часами на золотой цепочке перед нашими глазами. Может, попытаются вколоть транквилизатор томоса или оглушить дубиной державної мови. Не знаю.

Но наркоз пройдет. А ситуация гарантированно не улучшится. С чего ей улучшаться, если никто не собирался лечить?

Пора менять лечащего врача. А может, главного. Чтобы случилась реформа судебная, нужна реформа медицинская. Но настоящая, а не та, которую предложила одна известная противница мочи))  (Українська правда.Блоги (https://blogs.pravda.com.ua/authors/liamets/5bb768ef1f7f4/). – 2018. – 5.10).

 

Л. Зубач, Українська правда: Що та коли треба змінювати в Основному Законі 

 

Зміни заради змін. Або зміни заради політичного рейтингу. Сьогодні ажіотаж навколо можливих і пропонованих змін до Основного Закону просто зашкалює.

Очевидно, наближення виборів – і президентських, і парламентських – є однією з основних причин, чому здійнявся шум навколо теми змін до Конституції.

Передвиборні перегони, які вже фактично стартували, особливо якщо зважити на кількість політичної реклами на телебаченні та білбордах, розбурхали конституційну тему не на жарт.

У парламенті зареєстровано аж десять проектів, що передбачають внесення змін до Конституції України – від президентського з прицілом на НАТО і ЄС до "земельного" з курсом на сталий розвиток села на основі фермерських господарств від "радикалів".

Бачимо й відвертий моветон – ініціативу про "перезаснування держави" та, відповідно, ухвалення "нової Конституції".

Наскільки нагальними просто зараз є такі ініціативи?

Скажу таке. Змінювати Конституцію в час війни не просто не варто, це ще й небезпечно.

Наука конституційного права закликає такого не робити. Чому? Тому що війна – це тиск на країну. А приймати надважливі рішення під тиском – нерозважливо. Це банально може загрожувати втратою державності.

Дійсно, офіційно в нас зараз триває операція об’єднаних сил (раніше – АТО). Але ж суті це не змінює. На Сході тривають воєнні дії. А тому низку маніпуляцій з Конституцією слід відкласти на пізніше. Переконаний у цьому.

Конституція, з погляду юриспруденції, має бути найстабільнішим документом, і крутити ним, як циган сонцем, у час війни та перед виборами не варто й не чесно.

Візьмімо, наприклад, Конституцію США. Вона складається з преамбули, 7 статей і 27 поправок, які не потрапили в основний текст документа.

Дійсно, із часу ратифікації Основний Закон американців відчутно змінився. Але ж зауважте, що це найстаріша федеральна Конституція. Її ухвалили ще 1787 р.

Переважно поправки до Конституції США стосувалися прав громадян, роботи органів державної влади та розвитку виборчого права. Наприклад, 13-та поправка заборонила рабство, а 14-та – дозволила жінкам голосувати. Розумієте, про що мова.

Водночас було і безліч поправок, які не знайшли підтримки в палатах Конгресу. Навіть про рівність чоловіків і жінок.

До чого я веду?

Є речі, які можна й доцільно змінювати в Конституції. Утім, ці зміни мають бути виправданими, їх слід робити в слушний час, а не тоді, коли країна в стані великої турбуленції.

А головне – вони мусять "визріти" в суспільстві, як, наприклад, зміни щодо скасування депутатської недоторканності.

Зрозумійте правильно. Я не відкидаю того, що Конституція України потребує змін. Зокрема, у частині, що стосується принципу "розподілу влади", сьогодні триває дискусія: чи не варто нам нарешті зупинитися на якомусь варіанті й визначитись, яка ми – парламентська або президентська республіка.

Але хто може сказати насправді: проблема дійсно в недосконалій конституційній системі чи банально у відсутності правових традицій та низькій правничій культурі суб’єктів політичного процесу?

З погляду правозастосовчої практики, відповісти складно, адже в історичному вимірі вік 22 роки для Конституції – катастрофічно мало.

Конституція – це Основний Закон для всіх, а не "під когось". Його мала б виконувати кожна політична сила, що приходить до влади чи лише претендує на це місце. Ну а стежити за цим мав би дієвий Конституційний Суд (Українська правда (https://www.pravda.com.ua/columns/2018/09/27/7193353/). – 2018. – 27.09).

 

Я. Зубченко, MediaSapiens: Присягаємо з Порошенком. Як Президент затьмарив Конституційний Суд 

 

Під час присяги нових членів Конституційного суду телеканали говорили про них утричі менше, ніж про Президента. Лише одне ЗМІ показало обличчя обох нових членів КСУ.

На фоні скандалу із призначенням судді Верховного суду США Бретта Кавано в Україні Конституцій Суд доукомплектували зовсім непомітно. Буквально, двох його останніх членів Верховна Рада обрала 20 вересня, але ні цього дня, ні наступного відповідної новини ми не помітили на жодному з телеканалів нашого моніторингу (у вечірніх випусках новин). Зате сюжети про присягу нових суддів 24 вересня вийшли в ефірі одразу чотирьох ЗМІ. Головним і єдиним героєм для них став П. Порошенко.

На телеканалі ICTV сюжет про присягу останніх двох (із 18) членів Конституційного суду тривав 66 секунд. Новим суддям приділили шість із них — ось це речення: «Призначені минулого тижня парламентом двоє суддів О. Первомайський та І. Завгородня сьогодні склали присягу». Ще десять секунд ведучій знадобилося на вступ до новини і весь інший час, тобто ще 50 секунд, тут цитували Президента. Зокрема, ведуча переконувала, що «Порошенко запевнив: робитиме все для незалежності суддівської системи». Із нових суддів у кадр потрапив лише пан Олег.

На каналі «Україна» новина тривала 56 секунд й у відсотковому співвідношенні тут 23 % часу говорили про нових членів КСУ й 55 % сюжету цитували Президента. У «Сегодня» назвали по одній посаді, яку раніше обіймали новоспечені судді, й обох показали в кадрі. Щоправда, пана Олега лише зі спини.

На «Інтері» кадровим призначенням приділили 53 секунди: 13 % матеріалу було про суддів і 75 % — про Петра Порошенка. Жодного бекґраунду по членах КСУ тут не дали, показали тільки пані Ірину й лише зі спини.

На 5-му каналі про подію говорили найдовше та найкраще — 98 секунд. 61 % часу приділили Президенту. Власне, це єдиний канал, який ще й додумався в якості інфоприводу подати саме слова Петра Порошенка, а в якості бекґраунду — де й за яких обставин (під час складання присяги суддями) він це сказав. Ще 26 % часу тут розповідали про нових членів КСУ: «За їхнє призначення Верховна Рада проголосувала 20 вересня. Парламентарії обирали з чотирьох претендентів. Найбільше голосів сесійна зала віддала тим, кого пропонували фракції БПП і “Народний фронт”. Новообраним суддям вручили мантію, нагрудний знак. Раніше Ірина Завгородня була суддею Вищого Спеціалізованого суду, а Олег Первомайський — викладачем юридичного факультету Київського національного університету імені Шевченка». Також лише на 5-му можна було розгледіти обличчя обох суддів.

І лише з новин 5-го каналу глядачі могли дізнатися, що служителів Феміди, взагалі-то, призначали від партій. І що кандидатів було кілька, але обрали саме тих, яких підтримували фракції коаліції. При цьому ніхто не пояснив глядачам, що це насправді означає й наскільки це важливо.

Щоби коротко пояснити межі повноважень КСУ, процитуємо директора Фундації DEJURE Михайла Жернакова: «Конституційний суд може все. Буквально. Від його складу прямо залежить, чи конституційним є “приєднання” Криму до РФ, чи “виживе” люстрація, бути чи не бути в Україні декомунізації й Антикорупційному суду». Тепер врахуйте, що Конституційний суд — це колегіальний орган, де всього 18 членів, а отже, як підмічає вже «Українська правда», «боротися потрібно за прізвище кожного окремого судді». Отже, тележурналістам варто приділяти максимальну увагу подібним призначенням. І не перетворювати новини про незалежний Конституційний суд на новини про Петра Порошенка.

По-перше, останніх двох членів КСУ призначив парламент, а не Президент (він своїх затвердив іще в лютому). І телеканалам варто було би звернути на цей факт увагу, взявши коментарі як у самих суддів, так і в представників партій, що їх висунули. Наприклад, поцікавитись, як пан Первомайський зможе приймати незалежні рішення, якщо, за словами членів «Народного фронту», «співпрацює» з партією із 2009 року? Не завадило б, до речі, в принципі розповісти глядачам про короткі біографії новачків. Наприклад, той же Первомайський раніше брав участь у конкурсі до Верховного суду, де за практичне завдання набрав 24 бали із 65 необхідних (це 153-й результат серед 165 претендентів). Що ж до пані Завгородньоії, то в її біографії немає нічого особливого, й виникає запитання: як вона стала кандидаткою від президентської фракції?

По-друге, журналістам слід було би звернути увагу на боротьбу Президента за «незалежність» суду, адже з цим пов’язаного багато цікавих історій. Наприклад, про те, як у КСУ довго не могли обрати голову, але буцімто екстрено визначилися з ним, коли дізналися, що очолити суд може делегат Президента. Чи про те, що до участі в парламентському конкурсі у принципі не допустили жодного незалежного кандидата, тобто поданого не фракціями. «Ми говоримо про партійний нейтралітет, але самостійний кандидат не може податися. Якщо я хочу бути кандидатом, спочатку повинна піти до партії і домовитися. Це політичний вплив на неполітичну посаду», — пояснювала експертка Центру політико-правових реформ і Реанімаційного пакету реформ Ю. Кириченко. У контексті подібного партійного голосування журналісти могли би також порушити питання того, які шанси мав кандидат «Батьківщини» (20 депутатів у парламенті) проти кандидатів БПП (135 депутатів) та «Народного фронту» (80 депутатів).

По-третє, оскільки в цих сюжетах усе одно йдеться здебільшого про політичні очікування Петра Порошенка (щодо закріплення в Конституції курсу на НАТО та ЄС), а не про кадрові зміни в КСУ, телеканали повинні були би збалансувати його коментарі. Подати думки експертів та інших політиків, не всі з яких, очевидно. згодні із Президентом.

Цитуючи Центр політико-правових реформ, «Конституційний суд України — це єдиний орган, який має повноваження тримати всіх інших суб’єктів влади (Президента, ВРУ, Кабмін та інших) у межах Конституції». Або не тримати. Адже саме КСУ колись, наприклад, розширив повноваження Януковича. Тож сьогодні єдине, що може бути парадоксальнішим, ніж повністю ігнорувати призначення в Конституційний суд, — це піарити на цих призначеннях Президента (MediaSapiens (https://ms.detector.media/monitoring/monitoring_overview/prisyagaemo_z_poroshenkom_yak_prezident_zatmariv_konstitutsiyniy_sud/). – 2018. – 9.10).

 

В. Фарапонов, REALIST.ONLINE: Куда заведет дорога к НАТО без права народного голоса 

 

«История наказывает стратегическое легкомыслие», – утверждал классик дипломатии, американский госсекретарь и советник по нацбезопасности, лауреат Нобелевской премии мира Генри Киссинджер. Попытка руководства Украины закрепить стремление стать членом НАТО и ЕС в Конституции не ускорит процесс вступления: в лучшем случае никак не повлияет, а в худшем – может даже приостановить. Вместе с тем, Конституция в случае изменения ее по сценарию президента Порошенко превратится по сути в избирательную листовку.

Еще в феврале 2018 г. Президент П. Порошенко решил первым въехать на коне в новый политический сезон как главный интегратор Украины в ЕС и НАТО, и инициировал изменения в Основной закон, которые закрепляют евроатлантический курс страны. Однако конкуренты стали его поджимать. Юлия Тимошенко, презентуя проект своего предвыборного «Нового курса», предложила и вовсе «новий суспільний договір», то есть в целом новую Конституцию. Параллельно лидер «Батьківщини» запустила в качестве ведущего лозунг «Майбутнє України – в ЄС і НАТО». В общем, президенту пришлось делать ход конем.

 

Конкуренция за звание «главного евроинтегратора»

26 апреля 2018 г. Конституционный Суд Украины (КСУ) своим решением признал Закон «О Всеукраинском референдуме» утратившим силу. Эксперты расценивают это решение как политическое. Тем более, что принималось оно неполным составом суда КСУ. Судейский корпус был полностью сформирован только 24 сентября этого года. Так как Верховная Рада в июле приняла новый Закон «О Конституционном Суде», то ответственность лежит и на парламенте за то, что украинцы, по сути, лишены права принимать судьбоносные решения для страны путем прямого волеизъявления на референдуме.

Мотивы Петра Порошенко зафиксировать в Конституции курс на ЕС и НАТО, по мнению политологов, следует искать в его опасениях, что найдутся инициаторы вынести эти вопросы на общенациональный референдум и соберут 3 млн подписей жителей не менее двух трети областей Украины, как и предусматривает отмененный КСУ закон.

Референдум о НАТО давно широко используют пророссийские политические силы, а о ЕС — напротив те, кто позиционируют себя проевропейскими. Но оба референдума президенту невыгодны. По вопросу НАТО поддержки большинства украинцев все еще нет: последний соцопрос Фонда Деминициативы им. Илько Кучерива, проведенное совместно с КМИС в сентябре 2018 года, показывает, что «за» — до 42% украинцев. По вступлению в ЕС, которое поддерживают согласно тому же опросу 52% населения, напротив — имидж главного евроинтегратора в истории Украины у Порошенко могут отобрать проевропейские политики (тем более, что такими у нас сейчас стали почти все ведущие партии). В итоге граждан Украины лишили права на референдум из соображений политической конкуренции. После решения КСУ правовой основы для его проведения просто нет.

 

Изменения о нарушениях

Предложенный президентом Порошенко законопроект об изменениях в Конституцию предполагает, что Верховная Рада остается ответственной за определение основ внутренней и внешней политики, но с поправкой, что курс этот предполагает полноправное членство в НАТО, а президент остается гарантом реализации этого курса. Как видим, здесь уже ставшая традицией в украинском законотворчестве накладка полномочий и ответственности. А вот саму реализацию курса на вступление в Альянс автор законопроекта возлагает на Кабинет Министров. Но по Конституции это не входит в компетенцию исполнительной власти.

Таким образом, законопроект президента об изменениях в Конституцию относительно стратегического курса страны в ЕС и НАТО нарушает сам Основной закон, а именно: принцип разделения полномочий ветвей власти в сфере внешней политики, а также положения о том, что «засади зовнішніх зносин» определяются исключительно законами Украины.

Новый закон «О национальной безопасности» уже определяет фундаментальным интересом Украины получение равноправного членства в НАТО и ЕС. Дублировать это в Конституции просто нет смысла.

Предложение гаранта очевидно закрепляет прямое нарушение принципа народного суверенитета. Изменения в Основной закон вносятся с аргументацией «за чисельними соціологічними опитуваннями така ідея підтримується більшістю громадян». Возникает вопрос: социологические опросы уже имеют юридическую силу? Сомнительна также правовая природа формулировки «подтверждая европейскую идентичность украинского народа».

 

Сначала референдум — потом изменения в Конституцию

В истории стран — членов и НАТО, и Евросоюза прецедентов фиксации заранее таких норм в Основном законе не было. Только в Венгрии упоминается необходимость считаться с международными договорами в рамках ЕС. Но действующая венгерская Конституция датируется 2012 годом. К тому времени Венгрия была уже членом ЕС (с 2004 года) и уже давно членом НАТО (с 1999 года).

В Литве частью Конституции является Акт, свидетельствующий о членстве в ЕС. Но он также был внесен постфактум, поскольку референдум успешно состоялся в 2003 году, а Основной закон датируется 2004 годом, где звучит следующая фраза: «Выражая волю народа на референдуме…».

В ряде стран — Ирландия, Дания, Франция, Швеция, Австрия — проводились референдумы о вступлении в ЕС. А значит последнее слово было за народом. Причем, по результатам референдумов изменения в Основной закон этих стран не вносились. Идея президента Порошенко провести процедуру в обратном порядке, закрепив в Конституции курс на членство в НАТО и ЕС без референдума, уникальна. Но уникальность эта — отнюдь не достижение.

Всего пять стран проводили референдумы по вступлению в НАТО. Если Испания, Словакия, Словения и Венгрия в итоге стали членами Альянса, то Грузия, где консультативный референдум прошел в год Бухарестского саммита НАТО в 2008-м, все еще нет. На том же саммите члены Альянса признали, что Украина и Грузия однажды присоединятся к Североатлантическому договору.

Македония, например, только 30 сентября провела референдум о вступлении в НАТО и ЕС, и это — после 27 лет споров с Грецией по поводу собственного исторического названия. И хотя почти 91,5% на нем согласились, что ради членства в этих союзах готовы изменить название страны на Республика Северная Македония, но низкая явка — 36,91% - ставит под сомнение легитимность его результатов, так как мнение большинства жителей страны не было услышано.

Референдум в Македонии, на котором почти 91,5% согласились переименовать страну ради членства в НАТО и ЕС, сложно считать легитимным из-за низкой явки (36,91%)Референдум в Македонии, на котором почти 91,5% согласились переименовать страну ради членства в НАТО и ЕС, сложно считать легитимным из-за низкой явки (36,91%)

 

Если не «перемога», то хотя бы сбить с толку

Нынешнее руководство Украины, игнорируя международный опыт, решило нарушить сложившуюся практику и пойти «своим путем». И не важно, что этот путь может осложнить отношения с членами НАТО и лишает украинский народ суверенного права высказываться о стратегическом выборе страны. Наш правящий политический класс не задумывается, что парадигма «перемога — зрада» ни в Брюсселе, ни в Вашингтоне не работает. Возможные послания в столицы Запада о том, что мяч на их стороне, слово за вами, мы ждем, тоже вряд ли пройдут. Более того, на Западе могут посчитать, что не стоит больше возвращаться к вопросу перспектив Украины во вступлении в евроатлантические структуры.

На фоне постоянных деклараций о самых серьезных стремлениях стать членом ЕС и НАТО и даже в некотором роде давлении на Запад для руководства Украины непозволительно оставлять огромные пробелы в имплементации Соглашения об Ассоциации ЕС с Украиной.

Что же касается Североатлантического альянса, то внедрение стандартов НАТО в обороне, углубление сотрудничества по ежегодным программам, в конце концов, получение желаемого ПДЧ (План действий по членству) — вот что следует выносить на повестку дня. Что последовательно и успешно делает Грузия. Поэтому на саммите НАТО в июле Украине уже в резолюции было отказано в «дорожной карте» для вступления, в то время как для Грузии были определены перспективы получения ПДЧ.

Жаль, но, видимо, из мемуаров 33-го президента США Гарри Трумэна, при котором и был создан Альянс в апреле 1949 года, команда президента Порошенко лучше всего усвоила фразу: «Если не можете убедить, сбейте с толку». Только это — явно не тот принцип, который стоит брать за основу во внешней политике (REALIST.ONLINE (https://realist.online/article/kuda-zavedet-doroga-k-nato-bez-prava-narodnogo-golosa). – 2018. – 2.10).

 

ГО "Інститут Просвіти", 24 канал: Що ховають політики за бажанням змінювати Конституцію України 

 

Курс на конституційні правки знову взято

20 вересня 2018-го Верховна Рада підтримала ініціативу Петра Порошенка і проголосувала за проект постанови про включення до порядку денного законопроекту про внесення до Конституції змін щодо "стратегічного курсу на набуття повноправного членства України в Європейському Союзі та НАТО". "За" проголосував 321 депутат. Тепер цей проголосований у ВР документ проаналізує Конституційний Суд. У разі позитивного рішення КСУ законопроект знову скерують до парламенту на голосування.

Позитивно проголосовану в сесійній залі ВР президентську ініціативу про появу в Конституції положення про прагнення України стати членом ЄС і НАТО можна вважати цілком виправданою і логічною. Але Порошенко є не єдиним з українських політиків, що прагнуть оновлювати Основний Закон.

Зараз, коли виразно "запахло" передвиборними баталіями, чимало полум’яних діячів нашого політикуму прагнуть переконати, що Конституцію слід пере- і дописувати чи взагалі створювати принципово новий Основний Закон України.

 

Що за цим стоїть?

Правдиве прагнення зробити життя нашої країни і її громадян легшим і кращим чи намагання заручитися підтримкою "шановних виборців"?

 

Про "шкідливість ігор навколо Конституції"

"Просторікування про потребу вносити зміни до Конституції – політтехнологічний крок, який дозволяє сфокусувати увагу виборців на стратегічних питаннях і відволікти їх від поточних проблем, розв’язати які політики не можуть, – вважає політолог і член ради "Реанімаційного пакету реформ" В. Таран. – Легше говорити про нову Конституцію, ніж розказувати про своє бачення нового Податкового кодексу чи розповідати про можливість вирішити проблеми "євробляхерів". За першого варіанту ризик втратити електорат набагато нижчий, ніж за другого".

А доцент кафедри юридичного права Львівського національного університету ім. І. Франка О. Бориславська впевнена, що "ігри з конституцією взагалі є не просто шкідливими, а небезпечними, тим паче в умовах зовнішньої агресії". "Конституція – це стабільний документ, основоположний закон. Вона має забезпечувати правову наступність, те, що зафіксовано в Конституції, повинно втілюватися у життя кожною політичною силою, яка приходить до влади. А у нас навпаки: кожна політична сила, яка здобуває владу, намагається змінити основний Закон", – пояснює кандидат юридичних наук Бориславська.

Апологети "потреби переписування" Конституції переконують, що вона "застаріла" і не "відповідає вимогам сьогодення". Однак авторитетний київський політолог Віктор Таран впевнений, що це не так. "Країни розвинутої демократії живуть за конституціями, яким декілька сотень років. Це пов’язано з тим, що їхні автори не думали про "сучасність". Вони закладали в них цінності та принципи Правової держави. Це "Верховенства права", "Розподіл влади", "Права людини", "Свободи слова". З цієї точки зору, українська Конституція є однією з найкращих у світі та відповідає всім міжнародним стандартам", – вважає він.

Такою, що загалом відповідає викликам сьогодення, вважає актуальну редакцію Конституції і депутат ВР Руслан Сидорович, хоча і зауважує, що не всі її статті реально "працюють". "Конституція України закріплює перелік гарантій прав, що відповідає стандартам Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яка виступає маркером мінімально прийнятних стандартів. Набагато важливіше аналізувати, чому вказані гарантії не працюють у реальному житті України", – пояснює Р. Сидорович, член Конституційної комісії (її створив Президент, щоби виробити зміни до Основного Закону України – Ред.).

На думку Р. Сидоровича, проблемою є те, що високопосадовці фактично не виконують головні положення нашої Конституції. "Насамперед маємо абсолютну ігнорацію органами державної влади приписів статті 19 Основного Закону, що визначає чіткі межі їхньої діяльності. Вказане підтверджується лавиною неконституційних законів та невиконанням підзаконних актів. А судова влада, яка мала би бути гарантією захисту людини від свавілля держави, не виконує своєї функції. Другою важливою причиною, чому конституційні гарантії не виконуються, є знецінення охоронця Конституції – Конституційного Суду України. Те, як часто КСУ опинявся інструментом в руках політиків для вирішення своїх питань та розширення своїх повноважень, – серйозно завдало шкоди репутації суду в очах людей, що, безумовно, шкодить закріпленим Конституцією гарантіям", – каже депутат ВР Сидорович.

Схожа позиція й у кандидата юридичних наук Олени Бориславської: "Наша держава і її Конституція не потребує перезапуску. Нам передусім потрібен захист державного суверенітету, відновлення територіальної цілісності, реалізації конституційних положень щодо гарантування основоположних прав і свобод людини".

 

Спроби Кучми, Ющенка і "втікача"

Теперішня "гіперактивність" певної частини політикуму стосовно переписування Конституції не є для України чимось якісно новим. "Підредаговувати" Основний Закон нашої держави намагаються вже не один рік.

Держава Україна живе за більшістю положень Конституції, ухваленої 28 червня 1996 р. З моменту проголошення Незалежності – 24.08.1991 р. – наша країна фактично існувала за "конституцією УРСР", до якої лише вносили найнагальніші правки.

У червні 1995-го тодішні президент Л. Кучма і голова ВР О. Мороз підписали Конституційний договір, який став прообразом нової Конституції і діяв до моменту її ухвалення в парламенті. У 96-му спершу "напрацювали концепцію", а по тому проект Основного Закону спрямували на доопрацювання до парламенту. Станом на початок літа того року до цього проекту нової Конституції України внесли 6 тисяч (!) поправок. 26 червня 1996-го тодішній президент Кучма видав указ про проведення у вересні референдуму з ухвалення Конституції "в редакції робочої групи". Тобто в редакції, яку підтримував він сам. Вже наступного дня у ВР розпочалося сесійне засідання, на якому розглядали лише питання прийняття Конституції. Депутати працювали фактично без перерви цілу добу. І на ранок 28 червня Верховна Рада потрібною кількістю голосів – 315 – ухвалила нову Конституцію України.

Л. Кучма намагався змінити текст Конституції у 2000-му. Тоді на всеукраїнський референдум винесли такі питання: про двопалатність українського парламенту; про право президента розпускати ВРУ; про скорочення кількості складу Верховної Ради (до 300 з 450) і про можливість позбавляти парламентаріїв депутатської недоторканності. Ініціатори всеукраїнського плебісциту досягли успіху – більшість громадян України підтримала такі пропозиції змін до Основного Закону. Але в тексті Конституції ці положення не з’явилися. Верховна Рада за ці зміни так і не голосувала. Отож "кучмівський" референдум фактично закінчився нічим.

У грудні 2004-го року (у розпал Помаранчевої революції) за рішенням Верховної Ради в Конституції України з’явилося положення, що наша держава є парламентсько-президентською. Повноваження президента було обмежено, а уряду й парламенту навпаки – посилено. В Основному Законі з’явилися положення, що ВРУ призначає прем’єр-міністра, міністра оборони, міністра закордонних справ. Голова уряду (прем’єр-міністр) подає кандидатури всіх інших членів Кабінету міністрів. А президент може подавати в парламент кандидатуру прем’єра лише за пропозицією коаліції депутатських фракцій (не менше, ніж 300 депутатів). Також у Конституції прописали: якщо президент упродовж 10 календарних днів не підписав тексту прийнятого ВР закону, то такий законодавчий акт набуває юридичної сили за підписом голови Верховної Ради.

2007 р. В. Ющенко ініціював створення конституційної ради для проведення референдуму і скасування цих змін. Однак Віктор Андрійович і цієї справи до кінця не довів.

Скасовувати зміни до Конституції, ухвалені 2004-го, заходився відразу після приходу до влади і Янукович. Тодішня вірнопіддана пропрезидентська фракція – Партії регіонів – у 2010-му скерувала до Конституційного Суду запит з проханням "розглянути конституційність реформи 2004 року". Судді КС дуже оперативно постановили, що Україні слід повернутися до редакції Конституції з 1996 р., бо, мовляв, коли вносили зміни у 2004-му, депутати під час голосування "порушили процедуру".

Янукович на тому не заспокоївся і у 2012-му створив Конституційну Асамблею для розробки тексту нової Конституції. Активність "двічінесудимого" у справі "переписування" Основного Закону України перервав Євромайдан і Революція Гідності.

У лютому 2014-му той же склад Верховної Ради, але вже за іншої суспільно-політичної ситуації, ініціював питання про скасування рішення Конституційного Суду, який повернув Україну до Конституції 1996-го. ВРУ відновила дію положень Основного Закону редакції 2004-го. Отож, станом на сьогодні, чи не найбільше серйозних повноважень в Україні має її парламент – Верховна Рада.

У 2015-му після обрання Президентом П. Порошенка до парламенту подали законопроект про внесення змін до Конституції в частині децентралізації. Зокрема йдеться про фінансову децентралізацію регіонів, введення інституту префектів, надання президентові права розпускати місцеві ради і можливість специфічного порядку здійснення місцевого самоврядування в окремих районах Донецької та Луганської областей. Цей законопроект депутати ухвалили лише в першому читанні. І всі перераховані вище положення до Конституції ще не потрапили.

2 червня 2016 року Верховна Рада підтримала зміни до Конституції у частині "Правосуддя" з метою "перезапуску судової системи та очищення суддівського корпусу від корупціонерів". Головними принципами судової реформи стали повернення до трирівневої судової системи, створення Вищої ради правосуддя, обов’язкова переатестація всіх суддів України, подвійна декларація (своя і членів родини), а також позбавлення недоторканності суддів.

 

"Розмитість" повноважень гілок влади варто усунути

Сучасна Україна є державою все ще далекою від стандартів справді цивілізованих країн. І дискусії (фахові та навіть популістичні) навколо нашої Конституції, як не крути, але таки є принаймні до певної міри відображенням актуального стану нашого суспільства. Хтось направду хоче покращити Основний Закон заради покращення життя громадян, хтось лише мріє "заточити Конституцію" під свої непомірні амбіції…

Наша Конституція, вочевидь, не є ідеальною. І певних змін, можливо, таки й потребує. Але яких саме?

"Єдині правки, які варто вносити до Конституції, стосуються принципу "розподіл влади". Україні потрібно чіткіше визначитися із формою правління держави, чітко прописати в Конституції права та обов’язки гілок влади відповідно до обраної форми правління – чи-то президентської, чи-то парламентсько-президентської, чи-то винятково парламентської республіки", – переконаний політолог В. Таран.

З потребою внести певні зміни до Конституції погоджується і нардеп Сидорович: "Давно відомою є проблема владного трикутника Президент-Прем’єр-Парламент, що є актуальною серед наукових і політичних кіл. Зараз в Україні маємо парламентсько-президентську республіку, але розмежування повноважень виконавчої влади і президента в певних секторах є розмитим. І в Конституції слід чіткіше прописати повноваження різних гілок влади".

"Є потреба завершити реформу децентралізації, а це не можливо без внесення змін до Конституції. Над цією реформою і проектами змін багато років працюють фахівці, представники громадських об’єднань. І такі зміни до Основного Закону вносити треба. Але всі політичні заяви про "потребу нової конституції" без пояснення хоча би головної ідеї та концепції з точки зору конституційного права виглядають як небажання виконувати встановлені Конституцією та легітимовані суспільством правила", – переконана доцент кафедри юридичного права ЛНУ Олена Бориславська.

Фахівці-юристи на загал сходяться в позиції, що актуальна Конституція України написана на достатньо високому рівні і загалом відповідає рівневі найкращих конституцій світу. Знаходять ґанджі у її тексті переважно "горлопани від політики". Такою вже є наша рідна Україна, що настрої її суспільства змінюються достатньо швидко. І наприкінці терміну своїх повноважень найвищі органи влади зазвичай втрачають легітимність через низьку підтримку. Цим намагаються скористатися популісти, які про найвищі посади ще мріють. Звідси і прагнення змінювати текст Основного Закону. Одні прагнуть "втримати" владу, інші – її здобути. Майже за будь-яку ціну. За рахунок змін до Конституції "під себе" зокрема (24 канал (https://24tv.ua/institut_prosviti_tag6052). – 2018. – 27.09).

 

В. Билоус, KиевVласть: Проект “Децентрализация”: вялое руководство, имитация объединения и недостаточный результат 

 

За три года существования реформы децентрализации процесс объединения терробщин (ОТО) в Киевской области не совершил прорыва. Из сотни возможных ОТО на сегодняшний день сформировано только 11. При этом нельзя сказать, что каждая из них благоденствует - кому-то не хватает денег, а кому-то - понимания, как их зарабатывать. Политологи, социологи, общественники и эксперты в сфере децентрализации разбирались чего недостает потенциальным и созданным терробщинам Киевщины для успеха и процветания.

Об этом KV стало известно в ходе круглого стола "Проблемы децентрализации в Киевской области", который состоялся 26 сентября в пресс-центре информационного агентства “Українські новини”.

Напомним, на сегодняшний день в Киевской области создано 11 территориальных общин - Ржищевская, Бучанская, Великодымерская, Девичковская, Фурсовская, Узинская, Тетиевская, Студениковская, Калитянская, Песковская и Медвинская.

4 октября планирует принять решение о создании Березанской терробщины Березанский горсовет, присоединив к себе села. Эта община имеет все шансы стать третьей присоединенной ОТО на Киевщине.

Стоит отметить, что в 2018 году ни одних выборов в Киевской области не состоялось. Весь процесс прошли и передали документы в Центральную избирательную комиссию (ЦИК) потенциальные Бородянская, Гостомельская, Мироновская терробщины.

По мнению экспертов, на Киевщине есть ряд проблем, которые мешают развиваться созданным и формироваться потенциальным терробщинам. KV собрала мнения спикеров круглого стола.

Эксперт Украинского института анализа и менеджмента политики Николай Спиридонов:

Децентрализация в Киевской области имеет несколько проблем. В первую очередь это - непродуманная кадровая политика, слабый и зависимый председатель Киевской областной госадминистрации господин Горган, соответственно, случайные люди в департаментах, которые не могут надлежаще проводить реформу децентрализации. Они либо не понимают как это делать, либо сознательно саботируют процесс. Следующая проблема - в объединенных общинах отсутствует определенная программа.  Для того, чтобы получить финансирование, необходимо написать четкий план - что должна делать ОТО, чтобы зарабатывать. Это происходит из-за недостаточной квалификации руководителей. Также важной проблемой является политический аспект, а точнее борьба между партиями. Они не думают о том, как починить трубы, либо проложить дороги, они бодаются между собою. Так, этим в области занимается Блок Петра Порошенко, Блок Юлии Тимошенко и “Свобода”. Все они пытаются отстаивать свои политические интересы, а не интересы жителей Киевщины.

Многие села в объединенных общинах не получают финансирования из-за центра. Есть ряд критических вопросов относительно образования и медицины, поскольку все учреждения данных направлений передаются на баланс центра ОТО, который часто недофинансирует их. В результате из уже созданных терробщин, по моему мнению, эффективно работают только 25%. Возможно еще 25% работают так себе, остальные 50% по факту начинают разваливаться, не успев толком сформироваться.

Кроме того, неясно по какому принципу утверждаются объединенные общины в Киевской области. Например, Бучанскую и Березанскую ОТО КОГА подписала, а Гостомельскую и Ржищевскую - нет. Область решает, кто будет объединен, а кто - нет. И это еще одна огромная проблема.

Политолог Александра Решмедилова:

Столичный регион так или иначе переплетается с политической тематикой. Мы вступаем в предвыборный 2019 год, несомненно это будет отражаться и на местных выборах, в том числе в терробщинах.

На сегодняшний день безотлагательным является вопрос отопительного сезона, который во многих городах находится под угрозой срыва. Есть также актуальная проблема с водоснабжением. И мы видим, что во многих городах мэры не хотят решать эти вопросы, зато они пытаются научить чему-то руководителей городов поменьше. Показательным было выступление мэра Киева Виталия Кличко в Тернополе, где он пытался научить управлению местное руководство, забыв при этом о проблемах столицы.

Ввиду вышесказанного, по моему мнению, столица и регион могут стать центром протестов.  Это своеобразное зеркальное отражение поведения властей. И тут важно, как они себя поведут в этой ситуации - будут нейтральны или будут вести себя заангажированно. Кроме того, мы сейчас находимся в бюджетном процессе, это планирование на следующий год и результат выполнения текущего года. Многие вопросы поднимут на местных уровнях - и о проведении выборов в том числе, поскольку их проведение зависит от суммы, заложенной в бюджет.

Общественный активист из города Белая Церковь Игорь Коча:

Процесс децентрализации в Украине продолжается с 2015 года и именно в этом году были созданы первые ОТО. Уже за год их количество возросло в два  раза. Государство стимулирует ускорение реформы консультативным и финансовым путем. Создаются центры развития местного самоуправления и за эти годы субвенции на развитие инфраструктуры общин было выделено несколько миллиардов. Эти средства направили на обновление и строительство дорог, ремонты детских садов, учреждений здравоохранения, центры предоставления административных услуг, освещение улиц, приобретение специальной техники для коммунальных нужд. Определить приоритетность может сама община. В этих условиях добровольного объединенная община имеет все возможности и ресурсы для полноценного функционирования и развития. Они берут на себя полную ответственность за все сферы жизни на собственных территориях. Это и есть показатель успешной деятельности ОТО. Условие добросовестного исполнения обязанностей повышает эффективность использования бюджетных средств. А это прямой и правильный путь к стабилизации социально-экономической ситуации во всей стране.

В 2020 году реформа децентрализации завершится. К этому времени местные советы базового уровня должны быть на 100% объединены в состоятельные терробщины и в них перераспределены полномочия.

К большому сожалению на примере двух созданных общин в Киевской области, а именно Узинской и Фурсовской перераспределения полномочий еще не состоялось и мы, как активисты, обеспокоены использованием средств налогоплательщиков на зарплаты чиновникам, чьи должности до сих пор не расформированы в связи с уменьшением нагрузки. Но это далеко не все проблемы, есть еще много камней преткновения. Главная - отсутствие базовых составляющих закона об административно-территориальном устройстве, которые прописывали бы принципы государственной политики во всех сферах.

Первый замруководителя исполнительной дирекции Всеукраинской ассоциации сельских и поселковых советов Иван Фурсенко:

Перспективный план объединения общин был принят еще в 2015 году позапрошлым созывом Киевского областного совета под председательством Владимира Шандры. Тогда были созданы первые общины и на этом процесс остановился. С трибуны Верховной Рады все любят говорить, что это председатели сел не желают объединяться, якобы они не хотят терять своих полномочий. Но это огромная неправда. Начиная с 2015 года мы обращались к Президенту и Премьер-министру. Есть масса поручений председателям областных администраций - Шандре, Мельничуку, Горгану, - относительно создания перспективного плана формирования территориальных общин в Киевской области. Более трех лет к этому вопросу все равнодушны. Не имея перспективного плана, сложно стимулировать объединение в том формате, в котором видит его государство.

Председатели сел Киевской области за объединение. Кроме того, большинство из них прошли процедуру. А это сложный процесс, который включает в себя принятие решений, общественные обсуждения и так далее. Например, по Шкаровской ОТО  документы лежали у Шандры, потом у Мельничука и сейчас у Горгана. Официальный отказ они дать не могут, отписывают такие формулировки, которые даже читать стыдно. Народные депутаты пытаются вмешаться в процесс, но по факту во многих общинах процесс искусственно блокируется. К сожалению тут нет персональной ответственности председателей областей. Хотя в законе о добровольном объединении четко указано, что он обязан предоставить вывод о соответствии потенциальной ОТО законам и Конституции на протяжении 10 рабочих дней, по факту эти выводы затягиваются либо вообще не предоставляются. А бывает там пишут, что объединение соответствует законам, добавляют “но”, после которого куча непонятной информации.  Соответственно в избирательную комиссию документы не передаются. Это огромная проблема. Понятно, что накануне президентских и парламентских выборов показывать реальную социологическую и политическую картину несколько страшно, поэтому и происходят подобное процессы.

Социолог Андрей Еременко:

Первая проблема, о которой уже было сказано -  создание терробщин. Кому-то подписывают позитивные выводы, кому-то - не подписывают. Второе, о чем я хотел бы рассказать, это бюджетная децентрализация. Куда бы я не приезжал с опросами, в Киевскую или другие области, везде говорят приблизительно одно и то же - у нас решились мелкие коммунальные проблемы - где-то дороги отремонтировали, где-то парк построили, где-то организовали нормальный вывоз мусора, где-то сделали нормальное освещение, установили видеонаблюдение и так далее. Практически в каждом селе, а тем более городе, есть подобные небольшие успехи.  Это все результат бюджетной децентрализации. В городах стало намного больше денег, соответственно их тратят. Проблема - контроль использования этих средств. Как выяснилось, местные советы не привыкли руководить такими средствами, они не умеют этого делать. Из-за этого происходят такие интересные вещи, как положить деньги на депозит, потому что не нашли им применения. Они не умеют даже провести эти деньги через счета на собственную фирму. Контроль со стороны общественности с одной стороны есть, но с другой стороны он очень слабый. Если усилится контроль со стороны государства, то с приходом определённых людей средства могут начать распределяться по указаниям свыше.

Но общее впечатление о сегодняшней децентрализации у меня больше позитивное, чем негативное. При всех проблемах и нуждах в каждом городе и селе что-то делают. Мы двигаемся в правильном направлении, но было бы хорошо немного ускорить этот процесс.

Руководитель Киевского центра развития местного самоуправления Олег Любимов:

Киевский центр развития местного самоуправления работает исключительно над проблематикой реформы децентрализации в Киевской области. Мы созданы в 2017 году, тогда и начали работу. В первую очередь хочу поблагодарить за проведение такого круглого стола, где говорят о проблемах децентрализации на Киевщине. До этого времени были только отдельные статьи на различных сайтах. Публично этого не освещали ни газеты, ни телевидение. Складывалось впечатление, что Киевщина - это не столичный регион, а окраина, где децентрализация, самая главная реформа в Украине, последний вопрос, который не стоит внимания.

Я бы не сказал, что Киевская область плохая в плане децентрализации. Область хорошо восприняла эту реформу, но проблема в том, что нет взаимопонимания  между исполнительными государственными органами, на которые положена функция подписания конкретных документов и направление их в Центральную избирательную комиссию, и собственно общинами, которые хотят быть созданными. Примеров, где потенциальная община ждет выборов, десятки. Например, Кагарлыцкая община ждет выборов с декабря 2017 г. Напомню, по закону на принятие решения дается 10 дней. Макаровская община в четвертый раз подала документы в КОГА. Глеваха хотела объединиться с соседним селом, приехали люди из высоких кабинетов, говорят “оно вам надо?”. А проблема в том, что Глевахской ОТО нет в перспективном плане. Такая же ситуация в Терезино, Ташани, Калиновке, Островке, Ковалевке. Я считаю, что если село изъявило желание стать центром терробщины, то центральные органы не должны этому препятствовать, нужно дать шанс всем. Даже такому небольшому селу, как Остров в Ракитянском районе. Они посчитали, что могут быть центром. Если могут, то почему бы и нет.

Сложно убеждать общины в плюсах децентрализации, когда одна рука государства говорит “делайте”, а другая кричит “нет, не стоит”. Были случаи, когда приезжали в Полесский район и убеждали не идти на выборы. А все потому, что в первую очередь в областной администрации нет понимания процесса и страха ответственности за невыполнение закона.

Эксперт Карим Емельяненко:

Киевская область единственная в Украине не имеет собственного областного центра. Киев - это отдельная административная единица, которая имеет отдельные законы, полномочия и статус.

Сама по себе реформа децентрализации касается не больших городов, а сел и поселков. Политические деятели, которые продвигают реформу, в прошлом председатели областных городов. Еще в 2015 году с мэрами городов у нас были разбежности во мнениях  относительно развития сел.

И впервые такая огромная реформа в Украине проводится не сверху вниз, а снизу вверх. Это создает некие трудности. Кроме того, в закон не внесены изменения. По сегодняшний день там нет такой административно-территориальной единицы как территориальная объединенная община.

Председатель Немешаевского поселкового совета Сергей Замидра:

Два с половиной года мы идем к созданию территориальной общины. В этом году она уже будет создана и наш поселок войдет в Микулицкую ОТО. Все это время мы пытались доказать, что имеем право на существование.

С прошлого года активно работает центр, который возглавляет Олег Любимов. Они максимально помогают тем общинам, которые пытаются прорваться. В прошлом году мы пытались добиться создания, в этом году практически получилось, но заблокировали выборы. Я считаю, что область областью, но те общины, которые хотят быть созданными, должны идти и стучать. Когда поднимался вопрос непроведения выборов в одной из областных администраций, профильный заместитель задал один простой вопрос  - а сколько судебных исков вами было подано относительно невыполнения обладминистрацией своих обязанностей? Например, в Киевской области таких обращений нет. Многие начинают процесс, но вопрос в том, насколько мы сильны, чтобы дойти до конца, даже если сталкиваемся с сопротивлением либо непониманием.

Цель моего месседжа в том, что мы должны сами бороться за создание общин. И чем дальше мы заходим, тем больше область содействует в этом процессе. Сегодня это намного проще, чем было полтора года назад (КиевVласть (http://kievvlast.com.ua/text/proekt-detsentralizatsiya-vyaloe-rukovodstvo-imitatsiya-obedineniya-i-nedostatochnyj-rezultat). – 2018. – 2.10).

 

Провозглашая курс на децентрализацию, власть не скрывала, что планировала «нарисовать» новую карту Украины.

Очевидно, правящие политические силы рассчитывали, что это поможет им создать новую электоральную карту, сформировать новые местные элиты, которые будут ориентироваться на центральное руководство и во всем следовать логике, которую диктует Киев. Акцент децентрализации был сделан на создании новых ОТГ, оставляя проблемы других уровней местного самоуправления за бортом реформы.

Всё это сопровождалось обилием лозунгов и разговорами о платежеспособности и самостоятельности новых громад. На практике процесс заканчивается ровно так же, как и все предыдущие почины новой власти, – провалом. Мы получили новую «карту» социальных, имущественных, бюджетных, правовых и политических конфликтов.

 

Финансовая «децентрализация» в реальности

В финансовом плане местное самоуправление стало богаче только на бумаге, а бремя их обязательств значительно выросло. Доля собственных доходов местных бюджетов (без трансфертов) в сводном бюджете остается низкой. На 2019 год она составит 22,5% (по факту за 7 месяцев 2018-го – 21,8%), тогда как в 2013 году – до всех реформ по децентрализации – составляла 23,8%.

Общий «ресурс» местных бюджетов (собственные доходы и сальдо по трансфертам)  в 2019 г. должен вырасти всего на 7,6% или на 41,8 млрд грн – до 588,9 млрд грн, что не покроет ожидаемую инфляцию (составит не менее 9%).

Минрегион открыто признает, что четверть объединённых территориальных громад, формально признанных состоявшимися, в действительности не справляются с взятыми на себя обязательствами.

В особой зоне риска – медицина, расходы на которую на местном уровне систематически недофинансируются. Финансирование медицинской субвенции снижается на 3,9 млрд грн – с 59,4 млрд грн в 2018 г. до 55,5 млрд грн в 2019  г.

Кроме того, на 2019 г. запланировано урезание на 10% или на 1,6 млрд грн дополнительной дотации на осуществление переданных из госбюджета расходов на содержание учреждений образования и медицины (с плановых 16,5 млрд грн в 2018 году до 14,9 млрд грн в 2019-м). Это дотация идёт на частичное покрытие затрат местных бюджетов на оплату «коммуналки» и выплату зарплаты техническому персоналу – расходов, которые ранее покрывались за счет основной медицинской либо образовательной субвенции, а начиная с 2018 г., сброшены на места. В то же время, тарифы на газ и другие коммунальные услуги для бюджетных учреждений, как и затраты на оплату труда, в 2019 г. продолжат расти. 

При этом проект бюджета-2019 продолжает «традицию» 2015-18 годов по передаче на финансирование из местных бюджетов объектов социальной инфраструктуры, заведений образовательной и медицинской сети. Так, в 2019 г. на места будет сброшена обязанность финансирования 69 техникумов и колледжей (ВУЗы I-II уровня), в том числе 10 – в Днепропетровской, 9 – в Запорожской, 6 – в Донецкой областях.

По расчетам Ассоциации городов Украины, обнародованным вместе с проектом бюджета на 2019 г., образовательная и медицинская субвенция недофинансированы суммарно на 11,8 млрд грн. Почти двумстам новосформированным ОТГ не хватает ресурсов на качественные и доступные медицинские, образовательные и административные услуги для местных жителей. О каких дополнительных возможностях для местного развития может идти речь, когда реформа децентрализации сопровождается «оптимизацией» школ и больниц?

 

ОТГ – заложники центра

В процессе формирования ОТГ возникает все больше правовых коллизий и противоречий. Один из самых показательных примеров – недавний «демарш» Центральной избирательной комиссии, которая отказалась назначать первые выборы в новосформированных ОТГ без разъяснений профильного комитета парламента. Такое решение ЦИК – полный абсурд, ведь три  предыдущих года сама ЦИК и назначала выборы в других ОТГ без дополнительных разъяснений. Как следствие, эти ОТГ превратились в «заложников ЦИК» и рискуют не получить в 2019 году обещанных государством денег.

Вместо объединения усилий местной власти такие «реформы» провоцируют конфликты между органами местного самоуправления разных уровней. Областные советы, уполномоченные одобрять проекты перспективных планов объединения территориальных громад, «кроят» ОТГ по своему усмотрению и часто игнорируют методические рекомендации и расчёты. Районные советы конфликтуют с ОТГ за правосубъектность и собственность на территориях соответствующих районов. Это особенно сильно сказывается, когда ОТГ формируют по формуле «один район – одна община». Ведь при таких условиях райсоветы становятся буквально «лишним звеном» в системе местного самоуправления.

Децентрализация в таком виде не решила проблему дуализма власти на местах. Областные и районные советы так и не получили право формирования исполнительных комитетов. Руководители областных и районных государственных администраций, назначаемых сверху, продолжают концентрировать максимум полномочий на местах. Именно ОГА разрабатывают проекты перспективных планов объединения территориальных общин и имеют решающий голос в процессе подачи заявок на Государственный фонд регионального развития. Более того, ОГА до сих пор распределяют образовательные субвенции из государственного бюджета органам местного самоуправления, в том числе ОТГ. Разве это можно назвать прямыми бюджетными отношениями ОТГ с государственным бюджетом?

 

Что делать: видение Оппозиционного блока

Проблем становится всё больше, и уже совершенно очевидно, что эта власть их решить не сможет. Проводить полноценную децентрализацию будут другие. И по-другому.

Во-первых, областные и районные советы должны, наконец, получить право формирования  соответствующих исполнительных комитетов. Это базовое условие освобождения громад от диктата центральной бюрократии.

Во-вторых, расширение финансовой базы местного самоуправления для реализации новых полномочий. В частности, путём изменений в Налоговый и Бюджетный кодексы для дополнительной децентрализации поступлений от налогов и сборов.

В-третьих, в ходе реальной децентрализации необходимо существенно скорректировать полномочия центральных органов власти. Это необходимо сделать, чтобы не повторялась ситуация  с реформой образования. Все вопросы по финансированию этой сферы «спустили» на местный уровень, но при этом не ограничили Министерство образования в праве перевернуть систему «с ног на голову».         

Важно на практике обеспечить участие граждан в решении важных для громады и региона вопросов. В первую очередь, социокультурного и гуманитарного характера. Вопросы языков, культурного и исторического наследия необходимо решать на местных референдумах и плебисцитах. Для этого – принять соответствующие законы.

Эти направления рассматриваются Оппозиционным блоком как ключевые при будущей реформе местного самоуправления и децентрализации власти (Корреспондент.Блоги (https://blogs.korrespondent.net/blog/events/4020108/). – 2018. – 9.10).

 

І. Жолобович, 24 канал: Децентралізація і корупція: як політики використовують реформу для власного збагачення 

 

Створення об'єднаних територіальних громад у рамках реформи децентралізації – один з важливих елементів втілення європейських демократичних принципів і стандартів. Але створення ОТГ і вибори до них уже на старті виявили серйозні проблеми.

З якими труднощами зіштовхнулися експерти і спостерігачі – в матеріалі 24 каналу.

 

Підкуп і корупція

По-перше, вибори до ОТГ відбулися лише частково. А колишній склад ЦВК заблокував вибори в понад сто ОТГ, які були заплановані на жовтень 2018 р.

По-друге, вибори ОТГ, які відбулися 29 квітня 2018 р., на переконання Комітету виборців України, стали найбільш брудною кампанією. За словами глави КВУ Олексія Кошеля, партії і кандидати встановили "рекорд" за кількістю і масштабами підкупу виборців. Зокрема, до спостерігачів КВУ надійшла інформація про 25 фактів підкупу (реальна цифра могла бути значно більшою), правоохоронці відкрили кримінальні провадження в 5 областях. Це при тому, що вибори відбувалися лише в 40 ОТГ.

По-третє, говорить Кошель, повний безлад у роботі низки виборчих комісій, перешкоджання роботі спостерігачів, порушення таємниці голосування, конфліктні ситуації тощо. Також у Харківській і Дніпропетровській областях були зафіксовані факти втручання адмінресурсу.

 

Конфлікт інтересів рад і голів ОТГ

Тотальний підкуп і фальсифікації на виборах знайшли пряме відображення не лише на складі ОТГ. Через менший контроль і увагу до виборів з боку центральної влади і міжнародних спостерігачів, а також через недоліки законодавства деякі ОТГ фактично монополізували окремі політичні сили.

Це в деяких ОТГ призвело до гострого конфлікту ради з обраним головою. Дуже показовий приклад стався в селі Срібне на Чернігівщині. 29 жовтня 2017 р. Срібнянська ОТГ через годину після прийняття присяги відсторонила законного обраного голову О. Куделю (за якого проголосувало 57% виборців). Причина – порушення конфлікту інтересів під час його попередньої каденції. На переконання самого Куделі, причина такого незаконного рішення – те, що в кожному ОТГ хтось хоче лобіювати особисті інтереси (це або народний депутат, або сільськогосподарські підприємства, а Чернігівщина – ласий шматок для аграрних монополістів). Реформа децентралізації надала ОТГ широкі повноваження щодо розпорядження грошима і земельними ресурсами.

Більшість депутатських мандатів у Срібнянській ОТГ здобула партія "Блок Петра Порошенка "Солідарність" – 12 (із 26), 4 – самовисуванці, але члени "БПП", кілька працівників бюджетних установ. Як зазначає один з місцевих активістів Володимир Бойко, ці депутати за збігом обставин – переважно штатні працівники місцевого агрохолдингу та прибічники однієї з провідних партій. Обраний голова не належить до жодної загальноукраїнської політичної сили, до обрання займався малим бізнесом.

Далі, за словами Куделі, починає діяти корупційна схема. Щоб запустити роботу ОТГ, незаконно призначений секретар подає позов до суду. Потрібний суддя швидко виносить рішення про законне обрання секретаря. Хоча, за законом, призначає секретаря голова ОТГ.

Що стосується оскарження рішення Куделі, то Срібнянська ОТГ і місцевий суд зробили усе, щоб затягнути процес, який триває рік. Зокрема, 6 грудня 2017 року Срібнянський суд відкрив ухвалу про незаконне відсторонення від займаної посади. Секретар ОТГ, який не має на це ніякого права, подає апеляцію в Київський апеляційний адміністративний суд на підсудність справи. Суд без розгляду відмовляє селищній раді і повертає справу назад. На що селищна рада подає касацію у Верховний суд, який справу розглянув аж 18 липня 2018 року і також відмовив селищній раді.

Селищна рада 20 серпня подала скаргу у Велику Палату Верховного суду, яка також відмовила і повернула справу в суд першої інстанції. Втім, селищна рада знову подає скаргу в Срібнянський суд на неіснуючу ухвалу суду. Абсурд, але суд її приймає і знову по колу направляє в Київський апеляційний адміністративний суд...

Висновки робіть кожен свій. Чи для цього був потрібний Майдан, щоб сміялися з людей, нехтували вибором, думкою людей? За таку демократію і справедливість боролися люди? Який розвиток буде в такій країні? Через це ми бачимо міграцію жителів України. Бо люди зневірилися у правді. А хто бореться, того пригнічують, – зазначає Олег Куделя.

 

Висновки

По-перше, випадок у Срібному – яскравий приклад рейдерства однією політичною силою законного обраного голови ОТГ. Це може повторитися у будь-якому ОТГ і, зрештою, призведе до профанації реформи децентралізації. Як зауважує Володимир Бойко, бачимо українське політиканство, замішане на бізнесових інтересах. Комунальні питання збираються вирішувати за допомогою фракційної приналежності й вертикальних вказівок, які не мають нічого спільного з реальними інтересами громад і розвитком територій. Для цього шукають слухняних виконавців. Незручних прибирають.

Тому, на переконання О. Кошеля, головним запобіжником виборчим злочинам мала б стати повноцінна виборча реформа із ліквідацією мажоритарної складової та повною забороною політичної реклами.

По-друге, помітна законодавча нестиковка. Голову ОТГ обирають на прямих виборах, однак право на його усунення має селищна рада. Причому буквально одразу після набуття ним повноважень. Тому Верховна Рада, уряд, президент повинні ініціювати перегляд законодавства і врахувати недоліки, які були виявлені експертами і спостерігачами, як під час проведення виборів, так і після того, як ОТГ розпочали свою роботу. Тому що практика показує, що на місцевому рівні може відбутися узурпація влади політиками, які в якості інструментарію обрали ОТГ і суди.

По-третє, знову постало питання ефективності судової реформи. Особливо, що стосується судів і суддів першої інстанції, де рівень корупції досі залишається високим (24 канал (https://24tv.ua/detsentralizatsiya_i_koruptsiya_yak_politiki_vikoristovuyut_reformu_dlya_vlasnogo_zbagachennya_n1049328). – 2018. – 19.10).

 

 О. Тупальська, AgroPolit.com: Віртуальні кордони об’єднаних громад. Без зміни законів децентралізація провалиться 

 

Об’єднані територіальні громади існують швидше у віртуальному просторі та на паперах, аніж реально. Адже зрозуміти чітко, де на мапі України закінчується територія однієї ОТГ, а де починається інша, сказати  сьогодні фактично неможливо – навіть документи із землеустрою не дають відповіді на це. Так само немає жодних даних про ці громади на картографічних схемах, за якими можуть орієнтуватися фізичні та юридичні особи (фермери чи інвестори), котрі захочуть на них працювати. Сьогодні немає жодного закону, який би по суті визначав, що таке ОТГ. Про такий набір проблем земельної децентралізації і їхнє вирішення розповіли на круглому столі в Національній академії  аграрних наук (НААН) вчені, представники аграрних асоціацій та Держгеокадастру.

Розпочинаючи обговорення, президент НААН Ярослав Гадзало повідомив, що на 10 серпня 3702 територіальні громади об’єдналися у 803 об’єднані територіальні громади, серед них 98 очікують рішення ЦВК про призначення перших виборів. В ОТГ наразі проживають 6,8 млн осіб (19,4%) всіх українців (без урахування тимчасово окупованої території). Водночас 7250 (66,2% територіальних громад) залишаються необ’єднаними. Наразі 128 районів мають покриття території ОТГ на рівні 50-99%, а 116 районів узагалі не утворили жодної об’єднаної територіальної громади.Найвищі показники в Житомирській, Хмельницькій, Чернігівській областях, найгірші — у Вінницькій, Закарпатській і Київській.

«Моніторинг ситуації засвідчує, що місцевим лідерам у багатьох районах не вдалося впоратися зі страхами, розвінчати міфи, здолати скептицизм мешканців і схилити противників реформ на бік змін. Процес приєднання громад до вже об’єднаних є швидшим, ніж первинне об’єднання. У результаті ні приєднання, ні об’єднання на одній четвертій території країни не проводиться», — розповідає Ярослав Гадзало.

Я. Гадзало пояснив, що одна з найголовніших проблем полягає в тому, що Конституція України досівідображає реального стану речей унаслідок об’єднання громад, змін адміністративно-територіального устрою, розподілу повноважень між органами місцевого самоврядування та державними адміністраціями. В результаті за чотири роки жодної територіальної громади не внесено до Державного земельного кадастру.

 

ОБ’ЄДНАНИМ ГРОМАДАМ КОНСТИТУЦІЯ – НЕ  УКАЗ

Земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси у межах території України є об’єктами права власності українського народу – сказано у ст. 13 Конституції України (КУ). А відповідно до  статті 133 КУ, систему адміністративного-територіального устрою України становлять Автономна Республіка Крим, області, райони, міста, райони у містах, селища та села.

Також вказано, що від імені народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування. Ст. 14 КУ називає землю багатством, яке перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону. Це  так мало б бути за буквою закону,  а що ж по  факту?

«За чотири роки у земельному кадастрі нуль інформації про землекористування об’єднаними територіальними громадами. То є громади, чи нема, скажіть мені, будь ласка?! – їх нема!.. Є тільки голови ОТГ, але немає території. У Конституції України ОТГ не є одиницею адміністративного рівня», – сказав під час зустрічі з колегами академік, радник президії НААН Л. Новаковський.

 

Опиратися на проектну документацію, яку розробили та затвердили раніше для сільських та селищних рад, щоб працювати та розпоряджатися землями ОТГ, сьогодні не можна. Хоча б тому, що до об’єднаних громад увійшли сільські та селищні ради з різних районів, а часом і областей. Відповідно, бюджети, з яких фінансувалися сільради та які тепер зібрані в одній ОТГ, різні. Карти районів з областями, та місця, де нині на умовах домовленостей розташовані громади – це дві різні реальності.

«Створювалися ОТГ – чи було закладено якість та принципи в основу? Тепер маємо, що одна ОТГ містить 36 населених пунктів, а друга – 4 населені пункти. Є ще так, що в одній ОТГ – 15, а поруч із нею – ОТГ, де лише один населений пункт. І ніхто не знає, чи то угіддя там, чи промислове підприємство. І які критерії чи умови, щоб могла розвиватися та ОТГ, або щоб прийшов інвестор і вклав туди гроші», – продовжує  описувати  колізії,  які виникають на практиці  з  існуванням ОТГ, професор, декан землевпорядного факультету Львівського національного аграрного університету М. Ступень.

 

«ОСУЧАСНЕНИЙ КОМУНІЗМ» У РАМКАХ ДЕЦЕНТРАЛІЗАЦІЇ

Об’єднані громади створювали  як альтернативу та доповнення районним радам, щоб «примирити» багаті села з іншими. Таким чином, за рахунок багатих мають вийти зі злиднів бідні. У цьому переконує заступник голови Комітету з питань аграрної політики та земельних відносин Верховної Ради Г. Заболотний.

«Щоб зберегти населений пункт, треба приєднати слабкого до сильнішого. Щоб за рахунок сильного можна було підтримати слабкого, передусім як населений пункт. А потім, використовуючи його ресурс – землю, зуміти організувати так виробництво, щоб достатньо коштів одержати, щоб можна було стати самозабезпеченим, а потім і мати розширене виробництво», – пояснює мету задуму він.

Та згадує часи 1990-х, коли сільради мали багато грошей, а ресурси ділилися між радгоспами. Мовляв, через кризу та дефіцит тоді подробилися територіальні бюджети, стало забагато чиновників. Тепер, через майже 30 років, час знову об’єднуватись і мати більше спільного.

«У нас сьогодні море сільрад, де є два об’єкти – кладовище та сміттєзвалище, може, десь початкова школа… злиднів море з’явилося. Бюджети сільської ради – тільки начальство, всі портфелі носити хочуть. А в портфелі нічого покласти, діри з усіх кінців», – заявив Заболотний.

І додав: «Скажіть, наприклад, Вінницькій області потрібно 740 сільських рад, які є сьогодні? Ви ж їх не запам’ятаєте, тільки якщо будете носити з собою список. Треба стільки? Не треба… Треба провести цю реформу. Але ресурс – це не тільки земля, а й люди. А в когось уже й людей нема, вже і працювати нема кому».

Якщо розглядати ОТГ з перспективи фінансового розвитку – мають бути бюджети, які забезпечать їхню роботу. У період старту кампанії зі створення ОТГ жителів населених пунктів мотивували грішми – мовляв, отримаєте надходження з державного бюджету на ремонт школи, дорогу, опалення. Керівники новостворених ОТГ наввипередки звітували про автобуси, які придбали на кошти, котрі отримала громада, ремонти та пластикові вікна у дитсадках та амбулаторіях. Жителі сусідніх сіл мали побачити на прикладі – нова форма організації вигідна, працює, тому треба йти за сучасними віяннями та створювати свою громаду. Тепер історія звучить інакше – фінансування з держкошика обмежене, треба шукати своє.

«Держава не може збільшити надходження до ОТГ, тому треба думати, як збільшити надходження від ресурсів. На території будь-якої сільської чи селищної ради ми бачимо, що на 13% використовується ресурс, – каже директор навчально-наукового Інституту економіки та екології природокористування Державної екологічної академії післядипломної освіти та управління Мінприроди професор Антон Третяк. – Ми говоримо, що маємо багаті землі, багаті ліси. Та як зробити їхню капіталізацію на територіях ОТГ, щоби більше поповнити бюджет, більше було робочих місць на цій території? Тоді бюджет ОТГ зможе забезпечити себе».

Вчений розповідає про дослідження, які проводив з колегами у Чернігівській області на території однієї з ОТГ та визначав ресурсний потенціал на землі. «У процентному співвідношенні до 1990 року питома вага наявного потенціалу для водних ресурсів там становить менш як 1%, для земельних – 81%, лісових – 72%, рекреаційних – менше від 1%. В цілому, потенціал земельних та інших природних ресурсів цієї території використовується на 60% у порівнянні з 1990 роком. Є в бюджет непостачання? – Є!», – говорить Третяк.

 

ДІРЯВЕ ЗАКОНОДАВСТВО

У процес пошуку забезпечення законних підстав на функціонування понад 800 створених в Україні за останні роки ОТГ вирішили втрутитися науковці. Вони пропонують передбачити у бюджеті на 2019 рік кошти на розробку документації про землі ОТГ. А саме – на виготовлення схем, проведення досліджень і збору різної інформації. Це дозволить на законодавчому рівні закріпити підстави для розгляду землі, якою користуються громади, як власності, а також створити можливості приєднання до ОТГ земель, котрі перебувають поза межами населених пунктів. Крім того, мають бажання заручитися підтримкою нардепів, які проголосують за зміни у чинному законодавстві, розроблять і ухвалять нові закони.

Перший «незручний» закон – «Про землеустрій». У ньому статтею 46 передбачено, що до Державного земельного кадастру мають вноситися відомості про встановлення та зміну меж адміністративно-територіальних одиниць, а також на підставі цього мають видаватися так звані витяги з кадастру. Проте у документі ані слова про ОТГ, відповідно, жодного слова про кордони новоутворень. Згідно із цим законом, повинна забезпечуватися реєстрація у Державному земельному кадастрі відомостей про ділянки комунальної власності. З подальшими наслідками: коли за такими територіями може здійснюватися з боку виконавчих органів влади контроль щодо землекористування, раціонального використання та збереження екологічного ресурсу.

Другий документ – Земельний кодекс України (ЗКУ). Тут має бути викладено не лише про можливість змінювати межі, а й про порядок їхнього встановлення. У статті 184 ЗКУ передбачено складання схем землеустрою та розробку техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель адміністративних одиниць. Нині схеми розробляють для сільських, селищних рад, їх надають для реалізації інвестиційних проектів. Проте, знову  таки, в умовах існування місцевої ради та ОТГ постає питання, яку схему доцільніше виготовляти, якщо ж обидві, то як вони мають взаємодіяти, адже стосуються територій, котрі розбігаються на мапі. Якщо у перспективі з’явиться система такого паралельного існування двох видів  схем – це не лише буде додатковими витратами на розробку документації та здивуванням для інвесторів, а й може викликати конфлікти зацікавлених представників громади, які ділитимуться на тих, що опираються на схеми ОТГ, та тих, які вимагають можливості діяльності на територій у межах місцевої ради.

«Ми вже маємо приклади Закарпатської області та інших областей, де люди не пускають до лісу та не дозволяють збирати гриби стороннім, не з їхньої ОТГ. Хоч вони з одного району, але не проживають на території однієї ОТГ, – розповів  професор Антон Третяк. – Впорядковуючи землі селищної-сільської ради та землі ОТГ, треба узгоджувати інтереси, бо в кожного свої ресурси. Маємо шукати консенсус між депутатами сільських та селищних рад і населенням, яке увійшло до ОТГ. Для таких ситуацій треба поєднати документацію про межі та інтереси окремих рад з інтересами та межами ОТГ».

Складнішою за проблему грибників може виявитися ситуація, коли йтиметься про ринок земель сільськогосподарського призначення та коли у випадку відміни мораторію розпочнеться процес купівлі-продажу земельних ділянок. Адже й зараз, коли розробляють документацію, спираючись лише на межі районів, виникають труднощі.

 

«У законодавчому полі наявні колізії щодо сутності такого виду землевпорядної документації, як «Схеми землеустрою». Відповідно до Земельного кодексу України, окремою землевпорядною документацією є складання схем землеустрою. А коли приймали Закон України «Про землеустрій», цей документ було об’єднано з документом про техніко-економічне обґрунтування. Сьогодні виникає плутанина, що це за документ. Ми маємо повернутися до одного з  документів – або до схеми землеустрою, або до планового використання земель на території громади, як це відбувається в європейській практиці», – розповідає про свій досвід роботи з паперами сільських і селищних рад Третяк.

Відмовитися від такого документа, як «Схеми землеустрою» під час визначення ресурсів ОТГ та у випадку підготовки документів для інвесторів, які захочуть вести діяльність в Україні, також не на часі. Бо він не лише визначає, де розташовані землі, води та ліси, а й містить класифікацію земель за рівнем придатності для ведення сільського господарства, визначає землі екологічної мережі, природоохоронного, оздоровчого, історико-культурного призначення, придатність земель для ведення фермерського, виробничого господарства, організації заходів для боротьби з заболочуванням, ерозією ґрунтів, забрудненнями. Ці відомості просять надавати представники міжнародних організацій, коли виявляють бажання працювати на території України, а також вимагають і контролюють екологічні документи, які діють в Україні.

 

КУРС «АНТИРЕЙДЕРСТВО»

З 1 січня 2019 року набирає чинності ще один закон – «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо вирішення питання колективної власності на землю, удосконалення правил землекористування у масивах земель сільськогосподарського призначення, запобігання рейдерству та стимулювання зрошення в Україні». Цей закон вводить поняття «масиви земель», а також вимагає здійснювати інвентаризацію земель, розробляти технічну документацію, а ці відомості вносити до Державного земельного кадастру. За визначенням «масиви земель» – це, окрім сільськогосподарських, ще й несільськогосподарські угіддя – землі, на яких пролягають польові дороги, об’єкти інженерної інфраструктури, яри, заболочені території, автомобільні шляхи. Документи про «масиви земель» розробляються різних типів – під садівництво, виноградарство, хмільництво, вирощування сільгоспкультур. Однак яким чином складати такі документи – спеціалісти-землевпорядники поки не знають і мають намір звернутися до Кабміну з проханням, щоб ті надали методичні рекомендації щодо складання вказаних проектів землеустрою.ї

Попри потужний масив інформації, яку ще необхідно знайти та зрозуміти про території, які розташовані у місцях проживання людей, котрі вирішили об’єднатися у ОТГ, а також низку законів, які ще треба опрацювати разом із депутатами, погодити у профільних комітетах і домогтися прийняття, науковці запевняють – готові працювати над документами та займатися дослідженнями. Понад те, не проти відвідувати й організовувати семінари та навчальні зустрічі, де у колі фахівців вивчатимуть світовий досвід і шукатимуть рішення для українських реалій. Враховуючи, що перші ОТГ було створено 4 роки тому, а процес об’єднання населених пунктів триває, працювати є над чим. Однак, аби не виявилося, що за цей час представники громад, яким не сподобається співіснування з сусідами по сільраді, не захотіли переділу їхніх формувань. Бо може статися, що кількість варіацій потенційної документації збільшиться в десятки разів, а ідея з новою формою організації населення переросте в адміністративний хаос (AgroPolit.com (https://agropolit.com/spetsproekty/500-virtualni-kordoni-obyednanih-gromad-bez-zmini-zakoniv-detsentralizatsiya-provalitsya). – 2018. – 23.10).

 

 

ПОЗИЦІЯ ВЛАДИ, ПОЛІТИЧНИХ ПАРТІЙ,

ГРОМАДСЬКИХ ОРГАНІЗАЦІЙ

 

Президент П. Порошенко закликав громадських активістів подавати свої кандидатури на участь у конкурсах на вакантні посади в судовій гілці влади, яких наразі налічується більше двох тисяч. Про це він розповів, виступаючи на Міжнародному економічному форумі в Харкові, повідомляє кореспондент Укрінформу.

"Шановні громадські активісти, які мають юридичну освіту, шановні адвокати, шановні науковці, більше як по двом тисячам вакансій у судовій системі України зараз Вищою кваліфікаційною комісією суддів (ВККС) організовуються нові конкурси і саме від вас залежить прозорість судової системи. Президентська конституційна реформа судової гілки влади, підтримана парламентом, відповідні зміни до законодавства дають вам можливість не тільки ходити на акції протесту, а особисто взяти участь у формуванні нової судової системи", - сказав П. Порошенко.

Водночас П. Порошенко нагадав, що прийом заявок на посади суддів у Вищому антикорупційному суді уже завершився і наразі там "багато людей на одне місце претендують" (Укрінформ (https://www.ukrinform.ua/rubric-society/2548224-v-ukraini-ponad-dvi-tisaci-vakansij-suddiv.html). – 2018. – 29.09).

 

Президент П. Порошенко сподівається, що зміни до Основного закону України, які закріплять євроатлантичні прагнення українського народу, будуть прийняті найближчим часом. Про це Глава держави сказав під час виступу на урочистій посвяті курсантів Херсонської державної морської академії поповнення 2018 р.

«Чотири роки тому український народ здійснив цивілізаційний вибір на користь європейського майбутнього, а декілька тижнів тому українська Верховна Рада підтримала пропозиції Президента щодо змін до Конституції щодо закріплення в Конституції європейського і євроатлантичного вибору українського народу», - нагадав П. Порошенко.

«321 голос «за». Більш ніж конституційна більшість є твердою запорукою, що найближчим часом ці зміни до Конституції будуть прийняті», - додав Президент. Глава держави також висловив переконання, що ключ до цього європейського вибору – не лише у реформуванні економіки, правової та політичної системи. «Ключ до цього є і освітня реформа. Така за якою ми ввійдемо на рівних до європейського інтелектуального простору», - зауважив він (Офіційне інтернет-представництво Президента України (https://www.president.gov.ua/news/prezident-spodivayetsya-sho-zmini-do-konstituciyi-yaki-zakri-50422). – 2018. – 13.10).

 

У Вашингтоні розраховують, що Україна виконає взяті на себе зобов'язання зі створення Вищого антикорупційного суду, заявила заступниця державного секретаря США К. Медісон, яка прибула з візитом до Києва.

"Прийняття законодавства в питанні створення Вищого антикорупційного суду було важливим етапом. Наступним кроком є створення повноцінного, функціонального, незалежного й ефективного суду в Україні", - сказала американський дипломат після зустрічі з директором Національного антикорупційного бюро Артемом Ситником у п'ятницю, 19 жовтня.

Медісон додала, що США очікують від України конкретних дій, спрямованих на формування і запуск суду.

"Ми очікуємо, що Україна незабаром зробить певні кроки в цьому напрямку, як і було обіцяно американському уряду", - підкреслила заступниця голови Держдепартаменту США.

Напередодні глава САП Н. Холодницький допустив, що Вищий антикорупційний суд зможе розпочати роботу не раніше наступної весни.

Нагадаємо, 7 червня Верховна Рада прийняла закон "Про Вищий антикорупційний суд". Президентський законопроект у другому читанні та в цілому підтримали 315 народних депутатів.

Через місяць в закон про ВАКС внесли поправку про розгляд апеляцій у справах про корупційні злочини. Згідно з новою нормою, всі справи, що у підслідності НАБУ, після початку роботи антикорупційного суду передаються до ВАКС. При цьому справи першої інстанції передаються у першу інстанцію, а апеляційні скарги – в апеляційну палату (Дзеркало тижня (https://dt.ua/POLITICS/zastupnicya-pompeo-nagadala-kiyevu-pro-neobhidnist-zapusku-vischogo-antikorupciynogo-sudu-291571_.html). – 2018. – 19.10).

 

Вищий антикорупційний суд може почати працювати в Україні у березні 2019 р. Про це в інтерв'ю газеті "Голос України", яке вийшло у п'ятницю, 19 жовтня, розповів директор Національного антикорупційного бюро України (НАБУ) А. Ситник. "Зараз є 340 кандидатів (на посади суддів ВАС. - Ред.), які подали документи на конкурс, на жаль, досі не затверджено склад Ради міжнародних експертів. Але процес пішов, і не виключаю, що в березні 2019 року антикорупційний суд може запрацювати", - зазначив він.

За його словами, причина того, що у 159 справах, які детективи НАБУ і прокурори САП передали до суду, досі не було винесено жодного вироку, саме у відсутності Антикорупційного суду. "Для того, щоб такі справи розглядались, потрібен спеціалізований антикорупційний суд, судді якого матимуть високі професійні якості. В інших судах ситуація дуже погана", - відзначив А. Ситник.

Як приклад він навів справу екс-голови Державної фіскальної служби Романа Насірова. "У жовтні 2017 року обвинувальний акт було скеровано до суду. А нині - вже жовтень 2018 року. За рік у справі навіть не зачитано повністю обвинувальний акт", - зазначив голова НАБУ.

За його словами, такі справи потрібно слухати "не раз на місяць, коли сторона захисту намагається зірвати засідання", а натомість призначати слухання кілька тижнів поспіль. Він також відзначив, що у суддів по 500-600 справ, а одна справа може слухатися рік (DW.COM (https://p.dw.com/p/36pfe). – 2018. – 19.10).

 

Лідер руху "Справедливість" В. Наливайченко вимагає публічного звіту про стан створення Вищого антикорупційного суду.

"Суд потрібно створити протягом 12 місяців з дня опублікування Закону, який набрав чинності чотири місяці тому. Тобто минула вже третина терміну", – нагадав В. Наливайченко в коментарі "Сегодня".

Політик нагадав, що зараз триває робота над проектом державного бюджету на наступний рік.

"Це означає, що необхідно передбачити відповідне фінансування діяльності Вищого антикорупційного суду. Закласти кошти на приміщення, зв'язок, техніку, персонал, заробітну плату тощо. Всі ці витрати треба заздалегідь передбачити в бюджеті", – підкреслив він.

За словами В. Наливайченка, серед міжнародних партнерів України панує занепокоєння щодо швидкості та ефективності процесу створення Антикорупційного суду.

"Щоб не сталося так, що суд зможе розпочати свою роботу не раніше 2020-2021 рр., А всі інші кримінальні справи будуть розвалені ще до початку його роботи. У разі недотримання термінів створення Антикорупційного суду, Україна може втратити політичну і фінансову підтримку міжнародних партнерів", – застерігає політик (Сегодня (https://ukr.segodnya.ua/politics/nalivaychenko-trebuet-otcheta-o-sozdanii-vysshego-antikorrupcionnogo-suda-1175632.html). – 2018. – 1.10). 

 

Іспити для кандидатів до Антикорупційного суду проведуть у листопаді. Про це передає РБК-Україна з посиланням на прес-службу Вищої кваліфікаційної комісії суддів України. 

Кандидати на посади суддів Вищого антикорупційного суду (нині їх 342) у листопаді 2018 р. будуть складати іспит – анонімне письмове тестування та практичне завдання. Орієнтовно це тестування проходитиме 12-13 листопада. Потім спеціальна процедура відбору, яку планують закінчити не пізніше лютого 2019 р. Усі рекомендації розгляне Вища рада правосуддя (це займе приблизно 2-4 тижні). І лише після того Президент повинен підписати відповідний указ.

Нагадаємо, Вища кваліфікаційна комісія суддів України 2 серпня 2018 р. оголосила конкурс на 39 посад суддів Вищого антикорупційного суду.

У проекті державного бюджету на 2019 р. закладено фінансування Вищого антикорупційного суду України в сумі 287 млн грн (Дзеркало тижня (https://zik.ua/news/2018/10/12/kandydaty_do_antykoruptsiynogo_sudu_skladatymut_ispyty_u_lystopadi_1425877). – 2018. – 12.10).

 

Три чверті українців (73,3%) чули про те, що в Україні протягом останніх років реалізовується судова реформа, а 26,7% не чули про це. Про повідомляє РБК-Україна з посиланням на дані опитування, яке Київський міжнародний інститут соціології (КМІС) провів у вересні 2018 р.

Серед респондентів, які чули про судову реформу, 11,1% вважають її повністю або частково успішною. Водночас, 67,7% вважають її повністю або частково неуспішною. Ще 21,2% респондентів не визначилися або відмовилися відповідати на запитання.

На запитання "А хто конкретно, на вашу думку, несе найбільше відповідальності за неуспішну реалізацію судової реформи?" серед респондентів, які вважають неуспішною реформу, 51,8% обрали варіант "Президент України Петро Порошенко", 9,2% - "народні депутати", 7,6% - "Прем’єр-міністр України Володимир Гройсман", 7,5% - "голова комісії при Президентові України з проведення судової реформи Олексій Філатов". Інші варіанти називалися респондентами рідше.

На запитання "Чи потребувала судова система реформування після Революції Гідності в 2013-14 році?" 40,5% респондентів відповіли, що "так, і це було одним з найбільш нагальних завдань". Ще 35,2% респондентів обрали варіант "так, але це було не найголовнішим завданням / були інші, більш актуальні реформи". Частка тих, хто вважає, що потреби в реформуванні не було - 4,6%. Ще 19,7% респондентів не визначилися або відмовилися відповідати на запитання.

КМІС провів опитування на замовлення клієнта з 12 по 24 вересня 2018 серед 2011 респондентів по всій Україні крім окупованих територій. Статистична похибка вибірки (з імовірністю 0,95 і за дизайн-ефекту 1,5) не перевищує: 3,3% для показників близьких до 50%, 2,8% - для показників близьких до 25%, 2,0% - для показників близьких до 10%, 1,4% - для показників близьких до 5% (РБК-Україна (https://www.rbc.ua/ukr/news/ukraintsy-nazvali-vinovnyh-provale-sudebnoy-1538568332.html). – 2018. – 3.10).

 

Висновки Київського міжнародного інституту соціології про низький рівень довіри українців судам є сумнівними, стверджує голова Ради суддів України О. Ткачук. Про це 4 жовтня повідомляє сайт ради.

 Під час дослідження, яке соціологи провели 12–24 вересня, з'ясували, що 73,3% респондентів (1474 людини із 2011 опитаних), принаймні, чули про те, що в Україні протягом останніх років реалізують судову реформу, а 26,7% (537 осіб) указали, що взагалі не чули про це.

Із цих 1474 осіб тільки 3,9% (57 осіб) стверджували, що вони досить добре поінформовані про основні положення реформи. Ще 22,7% (335 осіб) зазначили, що знають тільки про деякі положення реформи, а 688 осіб (або 46,7%) відповіли, що тільки чули про реформу, але не знають про її зміст.

 На запитання, чи потребувала судова система реформування після Революції гідності, 59,5% респондентів відповіли, що необхідності в реформуванні судів не було.

44% (884 людини) припустили, що судова реформа була невдалою, а 21,2% (426 осіб) важко відповісти на це запитання або відмовилися відповідати на нього.

"Таким чином, на підставі опитування і відповідей у тому числі лише 57 людей, які заявили, що добре поінформовані про судову реформу, КМІС зробив висновок, що судам України скоріше або повністю довіряють лише 12,3% жителів України, – зазначив Ткачук. – Сумнівність висновків про рівень довіри багатомільйонної країни судовій владі, як і інших результатів дослідження приватного підприємства КМІС, що базується на знаннях лише 57 людей, які обізнані про судову реформу в Україні, видається цілком зрозумілою".

Дані КМІС не можна вважати об'єктивним рівнем стану правосуддя в Україні та показником успішності судової реформи, стверджують у Раді суддів.

"Рада суддів України категорично спростовує достовірність таких і подібних висновків та закликає фахівців у галузі соціології уникати спокуси із тих чи інших причин принизити рівень довіри до судів в Україні, викривити дійсність про стан справ у суспільстві", – заявив голова ради (Гордон (https://gordonua.com/ukr/news/society/-rada-suddiv-ukrajini-zvinuvativ-kmis-v-manipuljativnij-traktuvanni-rezultativ-sotsopituvannja-pro-doviru-ukrajintsiv-do-sudiv-400932.html). – 2018. – 4.10).

 

Председатель ВО «Батьківщина», народный депутат Украины Ю. Тимошенко считает, что Украине нужна новая Конституция, которая изменит жизнь людей к лучшему и даст им возможность диктовать власти, что делать, а не наоборот.

Об этом стало известно на пресс-конференции в ИА «МОСТ-ДНЕПР».

«Конституцию 1996 г. принимали несколько людей за закрытыми дверями, а новую Конституцию после президентских выборов глава государства должен вынести на Всеукраинский референдум, чтобы она была принята с учетом мнение всего общества. У нас есть концепция новой Конституции, последние детали которой сейчас дорабатывают больше ста лучших конституционалистов, ученых и общественных деятелей», - сказала она (Мост-Днепр (https://most-dnepr.info/news/politics/167254_ukraine_nuzhna_novaya_konstitutsiya.htm). – 2018. – 12.10).

 

Н. Томенко считает, что новая честная власть в Украине без новой Конституции не просто возможна, а необходима. Такое мнение лидер партии «Рідна країна» высказал в эфире Politeka Online.

По его словам, сложность настоящего повестки дня или текущего политического момента заключается в том, что нас снова заводят в ошибочную стратегию и логику политического процесса.

 «Мы живем в предвыборном году. Люди хотят изменить ситуацию, улучшить качество жизни. Сегодня задан сказочный и неправильный алгоритм: когда будет новая Конституция, принятая украинским народом на референдуме, моральными авторитетами и т.д., то заживем мы честно и богато. Это ерунда, ведь сегодня наша самая большая беда — несоблюдение Конституции, абсолютный правовой нигилизм и безответственность»,  — считает политик.

По его словам,  беда страны в том, что в ней не выполняется закон.

«Беда в том, что закон не выполняется. Если изменят Конституцию, люди не изменятся, психология не изменится. Проблема в соответствии. Ездить в маршрутке в Киеве и не брать билет — это беда. Это свидетельствует о том, что нет мышления гражданина, налогоплательщика. Куда идут эти деньги? Никто за это не отвечает» — говорит Томенко.

Политик считает, что важно навести порядок в этом вопросе и соблюдать Конституцию, ввести жесткую ответственность за ее невыполнение.

 «Это могут сделать только порядочные, образованные, патриотические и честные люди. Я не отрицаю, что в перспективе какие-то нормы Конституции надо урегулировать, потому что они устарели. Но речь идет не об общей концепции. Зачистить все сейчас — это чистый ленинизм. Нельзя людей обманывать, это утопия. Я против утопий, за реалистичные, конкретные, прагматичные шаги, которые уже улучшают жизнь.», — объяснил Н. Томенко (Politeka (https://politeka.net/news/politics/747710-liudy-ne-yzmeniatsia-nykolai-tomenko-rasskazal-pochemu-khoroshaia-zhyzn-posle-yzmenenyia-konstytutsyy-skazka/). – 2018. – 2.10).

 

В Україні назріла необхідність дискусії з питання подвійного громадянства. Про це міністр закордонних справ України П. Клімкін заявив у своїй статті для "ЄвроПравди".

"Усі ми чудово розуміємо, що в Україні десятки чи й сотні тисяч людей мають паспорти сусідніх країн. І це не тільки етнічні угорці. Гадаю, слід провести й дискусію щодо ставлення держави до цієї численної групи співвітчизників", - підкреслює він.

Клімкін вважає, що можна знайти рішення, яке не зашкодить людям з подвійним громадянством, а, навпаки, звільнить їх від потреби приховувати його.

"Дискусію не для того, щоб погіршити їхнє становище чи затаврувати їх як зрадників, а для того, щоб розумно розв’язати правову і не тільки колізію", - каже міністр.

Він наголошує: в умовах агресії Росії проти України проблема подвійного українсько-російського громадянства має розглядатися окремо.

"Я особисто вважаю його принципово неприйнятним. Власне кажучи, самé рішення про єдине громадянство в Україні було колись ухвалене передусім як запобіжник проти можливого впливу Росії на щойно проголошену незалежну Україну. Сьогодні ж, коли Москва веде проти нас збройну агресію, така мотивація нівелюється: якщо Україна й захоче розглянути можливість обмеженого застосування подвійного громадянства, то це в принципі більше не повинно стосуватися Росії", - підкреслив Клімкін (Європейська правда (https://www.eurointegration.com.ua/news/2018/10/3/7087679/). – 2018. – 3.10).

 

Глава представительства Евросоюза в Украине Хьюг Мингарелли отмечает успешность реформы децентрализации в Украине.

"Реформа децентрализации в Украине действительно поражает своими успехами. Благодаря реформе и усилиям по децентрализации, которая осуществлялась в последние три года в Украине, можно сказать, без каких-либо сомнений, что жизнь миллионов конкретных украинцев улучшилась", - сказал Х.Мингарелли на конференции региональных и местных властей для Восточного партнёрства (CORLEAP) в понедельник в Киеве, передает Цензор.НЕТ.

По его словам, опыт Украины в вопросах реформы децентрализации является "достаточно интересным и примером для других стран региона" (Цензор.НЕТ (https://censor.net.ua/n3087718). – 2018. – 24.09).

 

ЕКСПЕРТНИЙ КОМЕНТАР

 

Р. Куйбіда, експерт з правових реформ,

Ю. Кириченко, експерт Центру політико-правових реформ

Антикорупційний суд: коли з’являться перші вироки 

 

Зараз вирішується питання щодо допуску кандидатів до конкурсу, спеціальної перевірки кандидатів та дати іспиту.

Про це в коментарі «Слову і Ділу» розповів заступник голови правління Центру політико-правових реформ Роман Куйбіда, оцінюючи заяву президента про формування Антикорупційного суду до кінця 2018-го або на початку 2019 р.

«Після іспиту певний час має бути на перевірку робіт. Якщо іспити в листопаді, як заявлено, то суд не сформують до кінця 2018 року», – зазначив Куйбіда.

За його словами, ВККС визначила, що до етапу співбесід мають дійти не більш ніж три особи на одне місце.

«Таку кількість робіт є можливість перевірити досить швидко. Після встановлення результатів іспиту має набути повноважень Громадська рада міжнародних експертів, яка має місяць на те, щоб ініціювати розгляд окремих кандидатур, щодо яких є питання, на спільному засіданні з ВККС», – уточнив він.

На цьому етапі вона може робити певний відбір. Далі ВККС має провести співбесіду, додав експерт.

Потім має бути визначений рейтинг, на основі якого ВККС вносить список переможців до Вищої Ради правосуддя, що також має можливість поспілкуватися з кандидатами й внести подання президенту, підкреслив він.

«Є скепсис, що це можна зробити до кінця 2018 року. Скоріш за все, 2019 рік. Після цього має бути вирішене питання щодо виділення приміщення, реєстрації його як юридичної особи, формування апарату суду. Ще місяць-два піде на це», – пояснив фахівець.

Він припустив, що навряд чи цей суд розпочне роботу раніше березня 2019 р. Відповідно, вироки залежатимуть ще й від того, наскільки швидко передадуть справи, наскільки оперативно буде проведене провадження.

Антикорупційний суд в Україні буде. Тепер Гройсман не піде у відставку, а всіх корупціонерів посадять.

«Хіба що справи, де буде угода про визнання провини, можуть швидко закінчитися вироками», – акцентував експерт.

«Отже, березень 2019 року – початок роботи, літо/осінь наступного року – поява та розгляд справ, але це оптимістичний сценарій», – резюмував Р. Куйбіда.

Своєю чергою експерт Центру політико-правових реформ Юлія Кириченко зазначила, що перші вироки, якщо суд буде сформований на початку наступного року, можна очікувати не раніше ніж улітку 2019 року.

При цьому слід розуміти, що корупція не подолана в жодній країні світу, але мінімізувати її можна й потрібно, підкреслила експерт.

«Антикорупційний суд як кінцева ланка має спрацювати й дати результат. Навіть не після перших вироків, адже одиниці нестимуть відповідальність, але це має спрацювати на запобігання – в нас є система. Потрібно розуміти, чи дійсно тут будуть гучні справи й покарані особи, які вчиняють корупційні діяння. Тоді це спрацює як запобігання на наступні роки», – пояснила Кириченко (Слово і Діло (https://www.slovoidilo.ua/2018/10/17/pogljad/suspilstvo/antykorupczijnyj-sud-koly-zyavlyatsya-pershi-vyroky). – 2018. – 17.10).

 

 

М. Хавронюк, експерт Центру політико-правових реформ та Реанімаційного Пакету Реформ,

А. Марчук, експерт Центру політико-правових реформ та Реанімаційного Пакету Реформ

Кому і чим заважає відповідальність за незаконне збагачення 

 

Наявність кримінальної відповідальності за незаконне збагачення не дає спокою українським депутатам.

       Про корупційну проблему в Україні говорять усі: Президент у своїх щорічних посланнях; депутати чи не на кожному телеефірі; інвестори та громадськість у різних опитуваннях називають корупцію однією з двох найбільших проблем держави. Безперечно, проблема такого масштабу потребує реагування.

Законодавство напряму забороняє посадовцям використовувати своє службове становище задля отримання неправомірної вигоди. Проте забезпечити дотримання цієї вимоги непросто. Важливими елементами механізму контролю є здійснення електронного декларування, контроль за вчасним і правдивим декларуванням посадовців, кримінальна відповідальність за неправдиве декларування і незаконне збагачення.

Кримінальна відповідальність за незаконне збагачення вперше була передбачена Кримінальним кодексом у 2011 році. У лютому 2015 р. до цієї статті внесли зміни, аби наблизити її до міжнародних стандартів (загалом зміни до цієї статті за останніх 7 років вносилися 5 разів). Відтоді незаконним збагаченням вважається набуття особою, уповноваженою на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, у власність активів у значному розмірі, законність підстав набуття яких не підтверджено доказами, а так само передача нею таких активів будь-якій іншій особі. На міжнародному рівні ідея криміналізації незаконного збагачення відображена у Конвенції ООН проти корупції, але українську редакцію цієї статті зробили дещо відмінною від конвенційної — у такий спосіб вдалось уникнути порушення презумпції невинуватості особи та зберегти покладення тягаря доведення на сторону обвинувачення.

Відкриттю кримінальних проваджень щодо можливого незаконного збагачення дав запуск електронного декларування й оприлюднення перших декларацій про активи та доходи посадовців за новою формою. Сьогодні лише у провадженні НАБУ і САП перебуває понад 40 справ щодо незаконного збагачення посадовців різного рівня, з яких 8 — щодо народних депутатів України.

На жаль, погляди як на дієвість, так і на конституційність цієї статті КК різняться. Критики нової редакції статті про незаконне збагачення повторюють, як мантру, тезу про її невідповідність положенням Конституції. Ця невідповідність, на їхню думку, зводиться до:

— нібито порушення цією статтею презумпції невинуватості особи;

— нібито можливості притягнути особу до юридичної відповідальності одного виду двічі за одне й те саме діяння;

— нібито встановлення обов'язку доводити свою невинуватість у вчиненні цього злочину.

Але прихильники цих аргументів припускаються помилки: розслідування усіх без винятку кримінальних проваджень здійснюється відповідно до положень Кримінального процесуального кодексу України.

Чи визначає КПК якийсь особливий порядок досудового розслідування або судового розгляду проваджень про незаконне збагачення? Відповідь однозначна й очевидна — ні! У КПК відсутнє будь-яке положення, згідно з яким загальна засада кримінального провадження може не поширюватися на провадження за статтею 368-2 КК України. Отже, слідчі і прокурори повинні дотримуватися принципів законності, презумпції невинуватості, забезпечення доведеності вини, заборони двічі притягувати до кримінальної відповідальності за одне й те саме правопорушення, змагальності сторін, свободи в поданні сторонами своїх доказів суду та у доведенні перед судом їх переконливості.

Чи має доводити свою невинуватість підозрюваний або обвинувачений у незаконному збагаченні? Ні. Особа не зобов'язана цього робити: положення Конституції і КПК дають їй можливість зберігати мовчання, і завдання обвинувачення — спростувати наявність законних джерел набуття активу. Верховний Суд в одній зі своїх постанов визначив, що "обвинувачення має довести… що існує єдина версія, якою розумна і безстороння людина може пояснити факти, встановлені в суді, а саме — винуватість особи у вчиненні кримінального правопорушення, щодо якого їй пред'явлено обвинувачення". Усі сумніви щодо доведеності вини мають тлумачитись на користь обвинуваченої особи.

Не варто забувати й про те, що незаконним збагаченням вважається необґрунтоване набуття досить недешевих, за українськими мірками, активів — зараз вони мають вартувати близько 920 500 грн. До того ж, посадовці, щодо яких ведеться розслідування незаконного збагачення, не обмежені у поданні доказів на своє виправдання. Вочевидь, сам власник майна краще за будь-кого іншого володіє інформацією, звідки в нього той або інший актив та яким чином, за які кошти він був набутий.

Практика інших держав свідчить, що статтю про незаконне збагачення визнають такою, що відповідає Конституції. Наприклад, у Литві минулого року Конституційний суд визнав такою, що відповідає Конституції цієї держави, статтю 189-1 КК Литовської Республіки.

Попри всі ці аргументи, наявність кримінальної відповідальності за незаконне збагачення, вочевидь, не дає спокою українським депутатам. Увага до цієї статті надмірна.

Спочатку 59 депутатів звернулися до Конституційного Суду України з вимогою визнати неконституційним положення КК щодо кримінальної відповідальності за незаконне збагачення. Згодом депутати вирішили скоригувати цю статтю Кримінального кодексу. Ще у січні цього року чотири депутати хотіли звести нанівець цю статтю, змінивши диспозицію на "Незаконне набуття активів... у значному розмірі". Тільки реакція громадськості та ЗМІ тоді посприяли відкликанню законопроекту. Влітку в парламенті з'явився черговий законопроект, спрямований на послаблення цієї статті. На переконання ініціатора, розпочати кримінальне провадження за незаконне збагачення правоохоронці повинні лише на підставі висновку НАЗК, яким буде встановлена наявність ознак незаконного збагачення у декларації конкретного посадовця. Незрозуміло, чим злочин незаконного збагачення настільки відрізняється від сотень інших злочинів, що лише його розслідування має починатися не з заяви будь-якої особи, а саме з висновку НАЗК.

Не враховано, що НАЗК не має достатніх можливостей для виявлення ознак цього злочину, адже часто їх можна встановити лише із застосуванням слідчих дій під час розслідування і неможливо — лише на підставі аналізу декларації. Також не враховано, що НАЗК не спроможне продукувати необхідну кількість висновків (за нашими підрахунками, йдеться про 500 висновків щогодини — фантастична швидкість, недосяжна для інституції, яка за півтора року завершила лише 331 повну перевірку декларацій).

Чи не ключовим аргументом ініціатора таких змін до КК є відсутність обвинувальних вироків за оновленою редакцією цієї статті. Втім, пояснити їх можна іншими чинниками, головний з яких — тривалість судового розгляду проваджень за цією статтею, що вже передані до суду. Наприклад, незабаром буде два роки, як триває судовий розгляд справи щодо незаконного збагачення екс-прокурора сил АТО Костянтина Кулика. Гальмують процес відсутність сформованої судової практики щодо цього злочину, недорозроблені дієві методики досудового розслідування, а також, звісно, резонансність і заполітизованість справ про ці злочини,

Втім, складно очікувати на формування єдиної судової практики і ефективної методики розслідувань, коли постійно змінюється редакція статті. Складно очікувати оперативності від суддів, коли своє слово ще не сказав Конституційний Суд. Вочевидь, слідчі, прокурори і судді досить обережно підходять до розслідування і розгляду відповідних проваджень.

Відомий італійський прокурор Джованні Кесслер під час однієї з дискусій слушно зауважив, що в умовах "ендемічної" корупції (а ситуацію в Україні слід вважати такою) потрібні всі можливі законні інструменти, які допоможуть забезпечити кращий рівень контролю корупції. Дивно буде нівелювати інститут відповідальності за незаконне збагачення в умовах, коли громадяни вважають проблему корупції однією з двох найбільш актуальних для України.

Усі крапки над "і" у дискусіях щодо відповідності Конституції статті про незаконне збагачення мають поставити судді КСУ. Схоже, розгляд відповідного конституційного подання є близьким до завершення. Вважаючи чинну редакцію ст. 368-2 КК відповідною положенням Основного Закону, ми сподіваємося, що довгоочікуване рішення органу покладе край багаторічній суперечці й сприятиме оздоровленню державного управління (Дзеркало тижня (https://dt.ua/internal/komu-i-chim-zavazhaye-vidpovidalnist-za-nezakonne-zbagachennya-290920_.html). – 2018. – 16.10).

 

О. Банчук, експерт Центру політико-правових реформ

Як не зруйнувати державу, захищаючи адвокатів 

 

Зміни до Конституції України в частині правосуддя від 2016 р. закріпили за адвокатурою нову роль: вона отримала унікальний для країн Європи статус "монополіста" в питанні представництва осіб у судах та захисту від кримінального обвинувачення.

На реалізацію цих конституційних положень спрямовано проект Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність". Окрім того, він має розв'язати інші проблеми адвокатури — такі, наприклад, як надмірна централізація, з якою пов'язані численні скандали в адвокатському середовищі.

Особливість цього законопроекту в тому, що його ініціював і визначив як невідкладний президент України. У пояснювальній записці зазначено, що документ розроблявся у співпраці з експертами Ради Європи і затверджений Радою з питань судової реформи (консультативно-дорадчим органом при президентові).

Професійна спільнота по-різному відреагувала на зареєстрований законопроект. Так, Рада адвокатів України (вищий орган адвокатського самоврядування) виступила із заявою про невідповідність проекту Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність" міжнародним стандартам і принципам правничої професії, а його розробка відбувалася без її належного представництва ("РАУ закликала Верховну Раду утриматися від прийняття проекту закону "Про адвокатуру та адвокатську діяльність" №9055", 13 вересня). Ще однією підставою для критики, на думку представників Ради адвокатів України, є істотне обмеження прав адвокатів і можливість узалежнити систему адвокатури від держави.

Натомість Асоціація правників України (найбільша громадська організація юристів) привітала подання законопроекту і закликала народних депутатів якнайшвидше ухвалити його за основу ("Відкрите звернення АПУ щодо законопроекту про адвокатуру", 11 вересня). Ці протилежні позиції ґрунтуються на аналізі передусім нової моделі органів адвокатського самоврядування, запропонованої президентським законопроектом.

За дискусією навколо реформи адвокатури малопомітними залишилися зміни до Кримінального процесуального кодексу, передбачені в цьому проекті закону. У разі їх ухвалення в запропоновану варіанті є ризик завдати істотної шкоди суспільним інтересам у кримінальному правосудді.

У результаті ми можемо отримати викривлену систему, де сторона захисту стане настільки привілейованою, що держава й органи правопорядку не зможуть ефективно виконувати свої функції у сфері кримінальної юстиції.

Звісно, очільник держави є гарантом додержання прав і свобод людини і громадянина (стаття 102 Конституції), але це не означає, що він може ініціювати рішення, які роблять державні органи неефективними.

Розглянемо детальніше ризики, які випливають з новацій цього законопроекту.

 

Ініціювання обшуків

Законопроект надає стороні захисту право ініціювати перед слідчим суддею питання про проведення обшуку. Обшук вважається і завжди вважався слідчою дією, яка найбільше обмежує права особи, оскільки передбачає обмеження конституційної гарантії недоторканності житла та іншого володіння. Саме тому ініціювання обшуку належить до виключних повноважень органів розслідування, у яких працюють слідчі. Розширення кола осіб, уповноважених на такі слідчі дії, включенням до нього сторони захисту в українських умовах неодмінно призведе до збільшення кількості безпідставних обшуків.

Неважко уявити ситуацію, коли впливові підозрювані й обвинувачені в корупційних справах почнуть отримувати судові дозволи на проведення обшуків в Антикорупційному бюро або Антикорупційній прокуратурі. Таким чином між сторонами захисту та обвинувачення може відбуватися своєрідне змагання з обшуків.

Зазначу, що з 2012 року сторона захисту отримала право тимчасового доступу до речей і документів, які перебувають у володінні третіх осіб, і тимчасово їх вилучати на підставі рішення суду. Такий захід забезпечення провадження (доступ до речей) лояльніший, ніж обшук, оскільки передбачає не тотальне обстеження всього житла чи іншого володіння з брутальним втручанням у життя і побут осіб, яких обшукують, та членів їхніх сімей, а доступ до конкретно визначеної речі або документа. За шість років дії нового КПК, де закріплено це положення, тимчасовий доступ і вилучення не набули широкого застосування стороною захисту, хоча й передбачалося, що стануть незамінним інструментом адвокатів, які не відбиваються традиційно під нападів обвинувачення, а здійснюють активний захист клієнтів, самостійно збираючи докази.

Виникає запитання: навіщо адвокатам надавати настільки обмежувальне повноваження — ініціювати обшук, якщо вони не хочуть вдаватися навіть до менш "агресивного" заходу — тимчасового доступу до речей? У пояснювальній записці до законопроекту про це не сказано.

 

Проведення допиту

Схожа ситуація і з пропозицією надати адвокатам право допитувати осіб. Окрім побоювання, що право на здійснення дій, які передбачають обмеження особистої свободи інших приватних осіб, тобто на допит, отримають приватні особи (якими є адвокати), занепокоєння викликають і можливі ризики щодо способів допитування. У разі проведення допиту слідчими або прокурорами держава відповідає за те, щоб до допитуваного свідка або потерпілого не були застосовані незаконні фізичні або психологічні методи, а сам допит тривав не більше ніж вісім годин на день (з перервою кожні дві години). Хто може гарантувати дотримання цих умов, якщо право допитувати матимуть адвокати за допомоги своїх помічників? Питання, на яке автори законопроекту відповіді не мають.

Окрім того, надання такого права адвокатам позбавлене юридичного значення: наразі доказове значення має лише те, що особа повідомить безпосередньо під час розгляду справи в суді. Протоколи допиту в слідчого, інші письмові документи з показаннями осіб не мають значення для суду. Суд може ґрунтувати свої висновки при ухваленні вироку лише на підставі безпосереднього заслуховування свідка або потерпілого під час судового засідання. Як виняток передбачено можливість допиту особи на досудовій стадії слідчим суддею, якщо є ризик, що особа не доживе до розгляду справи в суді.

Проте як і з доступом до речей, сторона захисту зазвичай не активна в ініціюванні допиту на досудовій стадії. Виникає логічне запитання: для чого адвокатам додаткове право на допит, яке не дасть їм жодних переваг і якого вони досі активно не використовували в кримінальних провадженнях?

 

Додаткові можливості для оскарження

Ще одна пропонована в законопроекті новація — надання адвокатам додаткових можливостей на досудовій стадії оскаржувати допити на підставі можливого застосування насильства, погроз або іншого незаконного впливу на свідка. Мета цієї новації зрозуміла: запобігти ганебним випадкам тиску з боку правоохоронців на свідків. Але результати розгляду таких скарг не матимуть жодного значення для кримінального провадження, а тільки забиратимуть у судді час на вирішення цього питання. Адже навіть встановлення суддею на досудовій стадії факту порушення прав свідка одним зі слідчих на підставі скарги не обмежує іншого суддю в можливості заслухати цю особу у відкритому судовому засіданні при розгляді кримінального провадження по суті.

Крім того, таке нововведення не сприятиме й розслідуванню злочинів у межах розумних строків, оскільки відкриває можливості для блокування процедури розслідування, надаючи стороні захисту право на оскарження додаткових сотень тисяч рішень і дій органів розслідування, що ухвалюються і вчиняються протягом року. Хоча ці питання можна залишати на розсуд суду під час розгляду справ по суті, як це відбувається нині, ефект матимемо один — затягування розслідування злочинів з боку захисту.

 

Доступ до державних реєстрів

Прогресивним, на перший погляд, видається пропоноване положення про надання адвокатам доступу до Єдиного реєстру досудових розслідувань, у якому акумулюється актуальна інформація про всі кримінальні провадження, що здійснюються в державі. Звісно, законопроект встановлює обмеження для такого доступу і передбачає, що адвокати отримуватимуть інформацію лише про провадження, в яких вони надають правничу допомогу, з одночасним забезпеченням збереження таємниці даних розслідування. Проте ці запобіжники, на моє переконання, недостатні.

Доречно нагадати про наслідки надання доступу і можливості здійснювати реєстрацію прав нотаріусам та іншим державним реєстраторам у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно. Уже сотні об'єктів нерухомості (будинки, квартири, земельні ділянки тощо) стали предметом рейдерських захоплень через злочинні дії реєстраторів. Чи існують гарантії збереження інформації про розслідування адвокатами, які матимуть доступ до цих відомостей? Не впевнений. Адже "зливу" інформації про провадження буде достатньо, щоб державу залишити ні з чим: важливі підозрювані зникнуть, їхнє майно і кошти раптом вивітряться.

До речі, ініціатори законопроекту також не впевнені в доброчесності всієї 35-тисячної адвокатської спільноти і саме тому підготували цілісний законопроект про реформу адвокатури. Інакше б не розпочинали нового етапу реформування професії.

Без очищення адвокатського корпусу надавати доступ до Єдиного реєстру досудових розслідувань усім представникам адвокатської професії вкрай небезпечно. Таке право може бути надано адвокатам тільки після спливу певного строку й активних заходів із реформування системи адвокатури.

 

Підслідність Державному бюро розслідувань

Ще однією "фішкою" законопроекту є віднесення до підслідності Державного бюро розслідувань (ДБР) усіх злочинів, учинених адвокатами. Якщо в такий спосіб автори прагнули паралізувати ще не повністю сформований орган розслідування, то вони цілком досягли своєї мети.

Замість сконцентрувати увагу слідчих ДБР на розслідуванні злочинів, учинених представниками органів влади (поліцейськими, прокурорами, суддями, державними службовцями, мерами, міністрами та ін.), його зусилля будуть розпорошені через обов'язок переслідувати за злочини адвокатів, які є не чиновниками, а представниками самоврядної вільної професії. Мета такої пропозиції авторів проекту залишається не до кінця зрозумілою. Паралізувати роботу ДБР? Чи, можливо, контроль над адвокатами, якого хочуть досягти встановленням виключної їх підслідності Державному бюро розслідувань?

Зміни в системі української адвокатури вкрай потрібні. Без реформованої незалежної адвокатури не буде справедливого правосуддя.

Але зміни до Кримінального процесуального кодексу, запропоновані президентом у новому законопроекті про адвокатуру, свідчать про те, що очільник держави прагне довести до абсолюту принципи змагальності й рівності сторін обвинувачення і захисту під час кримінальних розслідувань. Однак пропоновані новації викликають великі сумніви в можливості виконання Українською державою, системою її органів правопорядку та посадовими особами однієї з основних функцій — забезпечення внутрішньої безпеки, ефективне запобігання злочинам і переслідування за їх вчинення (ЦППР (http://www.pravo.org.ua/ua/news/20873322-yak-ne-zruynuvati-dergeavu,-zahischayuchi-advokativ). – 2018. – 16.10).

 

КОНСТИТУЦІЙНІ ПРОЦЕСИ ЗАРУБІЖНИХ КРАЇН 

Литва 

Парламент Литви вирішив, що референдум про розширення інституту подвійного громадянства відбудеться в травні наступного року одночасно з президентськими виборами.

За таку постанову проголосували 66 депутатів, четверо утрималися, це пише Delfi.

Згідно з прийнятою постановою, на обов'язковому референдумі відбудеться голосування щодо зміни тексту 12 статті Конституції.

"Громадянство Литовської Республіки набувається за народженням і на інших підставах, передбачених конституційним законом. Громадянин Литовської Республіки за походженням, який набув громадянство держави, яка відповідає критеріям обраної Литвою європейської та трансатлантичної інтеграції, не втрачає громадянства Литовської Республіки. В інших випадках громадянин Литовської Республіки не може бути одночасно і громадянином іншої держави, за винятком передбачених конституційним законом випадків. Порядок отримання і позбавлення громадянства встановлює конституційний закон", - йдеться у ній.

Критерії європейської та трансатлантичної інтеграції будуть встановлені в конституційному Законі про громадянство. Референдум про розширення інституту подвійного громадянства відбудеться 12 і 26 травня наступного року, коли плануються перший і другий тур президентських виборів.

Оскільки Cейм прийняв постанову про підготовку референдуму, планується звернутися до Конституційного суду (КС) за оцінкою відповідності референдуму основному закону країни. Однак у четвер проект звернення не був представлений Сейму.

Представники опозиції і колишній суддя КС Вітаутас Сінкявічюс висловлювали сумніви в зв'язку з тим, що рішення Сейму про проведення референдуму протягом двох днів із двотижневою перервою може порушити конституційний принцип рівноправності осіб (оскільки громадяни, які голосуватимуть в другий день референдуму, будуть володіти більшою інформацією про нього, ніж ті, хто голосував у перший день.

Зараз Конституція передбачає, що за винятком окремих передбачених законом випадків ніхто не може бути одночасно громадянином Литви і іншої держави. Це положення Конституції можна змінити тільки шляхом референдуму.

Поправки до Конституції, якщо їх підтримають на референдумі, наберуть чинності 1 січня 2020 р. (Європейська правда (https://www.eurointegration.com.ua/news/2018/10/18/7088353/). – 2018. – 18.10).

 

Македонія 

 

Уряд Македонії на позачерговому засіданні ухвалив пропозиції змін до конституції щодо зміни назви країни на Північну Македонію.

Про це повідомляє Balkan Insight.

«Уряд запропонував парламенту чотири поправки до Конституції», — зазначив речник уряду Міле Босняковський.

Перша зміна передбачає додавання до чинної назви країни прикметника «Північна». Друга зміна стосується преамбули Конституції з більш детальним обґрунтування державності Македонії.Третя і четверта поправки стосуються взаємин Македонії з країнами-сусідами і діаспорою.

Далі парламент Македонії має схвалити пропозицію до розгляду і скласти графік її проходження у сесійному залі.

Щоб ухвалити конституційні зміни, необхідно, аби їх підтримали дві третини депутатів. Основна опозиційна сила, представлена у парламенті, заявила, що не голосуватиме за зміни, оскільки їх не схвалив народ.

Нагадаємо, 30 вересня у Македонії пройшов референдум щодо зміни назви країни, проте голосування визнано таким, що не відбулося, бо явка склала 36,84%. Законодавство країни вимагає участі понад 50% виборців.

З тих, хто взяв участь у голосуванні, 91,46% підтримали зміну назви Македонії.

Зазначимо, що незалежно від результатів плебісциту, рішення про зміну назви країни має ухвалювати парламент Македонії шляхом зміни конституції. Для цього потрібна підтримка двох третин депутатів (Громадське (https://hromadske.ua/posts/parlamentu-makedonii-peredaly-konstytutsiini-pravky-shchodo-zminy-nazvy-krainy). – 2018. – 9.10).

 

Румунія 

 

 Конституційний суд Румунії постановив, що гей-пари повинні мати рівні із гетеросексуалами сімейні права.

Як повідомляє Euractiv, рішення суду суперечить планам наступного місяця провести референдум, спрямований на заборону гей-шлюбів.

Суд постановив, що гей-пари повинні мати такі ж права на приватне і сімейне життя, як і гетеросексуали, й таким чином "у довгостроковій перспективі користатися юридичним визнанням своїх прав і обов'язків".

Важливе рішення було ухвалене напередодні запланованого на 6 і 7 жовтня референдуму, яким прагнуть обмежити конституційне визначення сім'ї як шлюб між чоловіком та жінкою.

Референдум закликала провести група під назвою "Коаліція за сім'ю" та інші, близькі до православної церкви, групи.

Amnesty International розкритикувала плебісцит, заявивши, що він порушить міжнародні стандарти в області прав людини і спричинить гомофобні дискримінації.

Рішення Конституційного суду було винесене у справі американсько-румунської гей-пари, яка попросила румунську владу визнати їхній зареєстрований у Бельгії шлюб (Європейська правда (https://www.eurointegration.com.ua/news/2018/09/28/7087493/). – 2018. – 28.09).

 

Молдова

Президент Молдови І. Додон підтримує ідею провести референдум з питання внесення в Конституцію країни пункту про європейську інтеграцію, бо впевнений, що громадяни проголосують проти.

Про це він написав на своїй сторінці у Facebook.

"Ми не боїмося вийти за порадою до народу і приймаємо виклик Демократичної партії. І адміністрація президента, і партія соціалістів переконані в тому, що відповідь на референдумі буде негативною, оскільки за дев'ять років так званого "проєвропейського" правління громадяни більше не довіряють ні правим партіям, ні тому, що пропонують псевдоєвропейські партії. Референдум підтвердить цей розклад сил у суспільстві", - написав Додон.

Як повідомлялося, депутати парламенту Молдови на засіданні 18 жовтня не підтримали ініціативу Демократичної партії включити курс на євроінтеграцію в Конституцію країни.

У першому і в другому читанні за проект проголосувало тільки 54 депутати, а для зміни Конституції потрібно мінімум 67 голосів.

Парламент Молдови тепер протягом року не може повторно розглянути це питання.

Спікер парламенту Андріан Канду заявив, що питання може бути винесене на референдум (Європейська правда (https://www.eurointegration.com.ua/news/2018/10/18/7088335/). – 2018. – 18.10).

 

 

Намібія 

 

У Намібії хочуть внести зміни до конституції, які дозволять уряду експропріювати земельні ділянки та розподіляти їх серед чорношкірого населення.

З такою ініціативою під час Національної конференції з питань землеволодіння у понеділок, 1 жовтня, виступив президент країни Хаге Гейнгоб, передає Reuters.

За його словами, "принцип взаємної згоди покупця і продавця не приніс результатів", у зв'язку з чим у ситуацію має втрутитися держава.

"Необхідно ретельно розглянути питання про експропріацію... Нам потрібно переглянути конституційні положення, які дозволяють експропріацію земель за умови справедливої ​​компенсації... і вивчити питання володіння землею іноземцями, особливо під час відсутності землевласників", - заявив Гейнгоб.

У той же час така реформа серйозно схвилювала інвесторів, викликавши критику як у самій Намібії, так і за кордоном (Новое Время (https://nv.ua/ukr/world/countries/prezident-namibiji-namir-vidbirati-zemli-dlja-jikh-peredachi-chornoshkiromu-naselennju-2497795.html). – 2018. – 2.10).